Великий друг України

Великий друг України

Народжений на польській землі, він з батьками з 1915 року мешкав у Катеринославі, вчився в місцевій гімназії, склав тут 1919 року випускні іспити і через рік, 1920, повернувся до Польщі. Спогади дитинства про Дніпро, про музей Поля і його директора Дмитра Яворницького у поважному віці зігрівали письменника, великого прихильника України й української літератури. Це його Дмитро Павличко назвав «світочем побратаних народів».

Єжи Єнджеєвич народився 2 березня 1902 року в селі Баварія біля містечка Конське Келецького воєводства. Дитинство й рання молодість його минали в Україні. Поза сумнівом, події саме першої світової війни змусили родину Єнджеєвичів 1915 року зірватися з насиджених місць і стати втікачами, які добровільно чи примусово тікали з Польщі, охопленої війною, вглиб Російської імперії.

Мешкаючи в Катеринославі, хлопець одразу зорієнтувався, як йому пощастило: він потрапив до колишнього театру козацько-польських боїв. Будучи учнем четвертого чи п’ятого класу Катеринославської гімназії, прочитав Генриха Сенкевича, особливо сильне емоційне враження на юного Єжи справив роман «Вогнем і мечем». Як у багатьох польських хлопчиків, той роман будив прагнення розширити свої знання про змальовуваних автором людей і події.

Звідтоді значну частину свого дозвілля, зокрема вакацій, Катеринославський гімназист використовував на ближчі і дальші мандрівки теренами Січі Запорозької. Найнявши човна, хлопчина розпочав досліджувати найближчі дніпрові пороги. Перший, всього за кільканадцять кілометрів від Катеринослава, звався Кодацький. Побіля нього над високим берегом розташувалося село Старий Кодак. Там легко було розшукати сліди давньої польської фортеці, званої поляками Кудак або Кодак.

А до найбільшого порога, званого Ненаситцем, можна було їхати суходолом, до села Микільського-на-Дніпрі серед степів, усіяних рясними могилами. Грізний Ненаситець вражав юнака своїм виглядом: виходи скель на березі та річці викликали пекельні вибухи спіненої води, котра невтомно штурмувала каміння, пам’ятаючи ще часи печенігів і половців. Потужний рев було чути на значній відстані. В голові не вміщалося, що запорозькі козаки перетинали те водне пекло на пласких човнах-чайках. Очима уяви, за його зізнанням, хлопець бачив тих сміливців-одчайдухів, які з неодмінними люльками в роті відштовхувалися веслами від гострого каміння, котре звідусіль загрожувало їм смертю.

Зіставлення історичних таборів, намальованих Сенкевичем, з картинами української природи, котру міг щодня оглядати, і з людьми, яких пізнавав, схиляло юнака до роздумів над складними стосунками, котрі єднали, а часто й роз’єднували поляків з українцями як колись, так і в часи його юнацтва. Його захват військовими вчинками земляків не поменшував, а навіть побільшував подив щодо запорожців. «Чар історії наддніпрянської козаччини дивовижно сплітався в моєму відчутті, – писав Єжи Єнджеєвич, – з чаром вітчизняної історії. Чудових людей не бракувало ні з одного, ані з другого боку».

Юнака-гімназиста бентежили болючі роздуми: чи то було доконечним, неминучим, що ті чудові люди мусили проливати кров у довгих смертельних двобоях? Навіщо?

Після жовтневих подій 1917 року в катеринославських навчальних закладах запровадили викладання української мови, а також історії та географії України. Гімназист Єнджеєвич дізнався чимало таких речей, котрі його земляк Сенкевич оминав. Він переконався, що українці, споріднені польському й іншим слов’янським народам, мають, однак, свої особливості й окремішню культуру, надзвичайно оригінальну і привабливу. «Я перестав, – признається письменник Єнджеєвич, – дивитися на наддніпрянські землі як на частку Речі Посполитої».

А зламним моментом в історичній освіті підлітка стало читання книжки про запорозьких козаків. Її автора Дмитра Яворницького, про якого він тоді ще нічого не знав, незабаром  побачив на власні очі. Гімназіяльний учитель географії влаштував шкільну екскурсію до сусіднього історичного музею Поля. «На мою велику радість, – згадує колишній гімназист, – виявилося, що директором музею є саме автор прочитаної мною книжки про запорожців».

Гімназисти з інтересом оглядали музей, названий на честь відомого збирача козацької старовини і першовідкривача криворізьких руд Олександра Поля, чия багатюща колекція лягла в основу музейної збірки. Був то при Яворницькому яскраво національний український музей. Експонати, побачені хлопцем, становили начебто живу ілюстрацію до книжок Сенкевича: меблі, всіляке начиння, строї і вбрання, холодна і вогнепальна зброя, яка, до слова, для Єжи виглядала цілком «по-польськи», картини, зокрема портрети воїнів, музичні інструменти, серед них – славнозвісні теорбани і бандури, люльки, келихи.

Творець і опікун того чарівного світу пам’яток Дмитро Яворницький був постаттю незабутньою, і через роки згадувалися сива голова, вуса, спокійне, мудре обличчя і проникливі очі, в котрих зчаста спалахували іскринки гумору. Він майже не посміхався, навіть тоді, коли слухачі падали зо сміху. Бо Дмитро Іванович полюбляв найсерйознішу інформацію переплітати кумедними історіями та анекдотами. Він був одним з найпопулярніших людей на всій Україні.

Вчитель географії коротко розповів гімназистам про його життя та невтомну діяльність у галузі археології та популяризації знань з історії України. Він назвав Дмитра Івановича «людиною-інститутом», бо ж його особисті досягнення в тій сфері дорівнювали праці багатьох здібних і висококваліфікованих фахівців. Дмитро Яворницький сам, мало не власними руками, розкопав кількасот курганів, знайшовши в них безцінні для науки предмети. Хіба то був не приклад для наслідування юними гімназистами?

Єжи Єнджеєвич після того не раз бував у музеї Поля. Якось директор Яворницький, чуючи, що юнак розмовляє з товаришем польською, звернувся до хлопця його рідною мовою. Назагал він знав кільканадцять мов (Єнджеєвич теж стане поліглотом), але найохочіше і найчастіше послуговувався українською. В тих часах народжувалася нова українська державність. Щораз частіше в школах, в установах і в приватному житті лунала мова Тараса Шевченка. Це не подобалося, згадував Єнджеєвич, деяким російським та польським шовіністам, котрі намагалися як тільки могли, висміювати ту мову. І тоді Дмитро Яворницький показав, на що здатен. В музеї, а згодом у нововідкритому Катеринославському університеті, де він очолив кафедру історії, він міг цілими годинами виступати українською мовою і – ще й як!

Українська мова в його вустах, свідчить Єнджеєвич, набувала нечуваної мелодійності, її фразеологічне багатство дивувало слухачів. Професор прирівнював українську за звучанням до італійської, що славиться своїми музичними особливостями. І всі, хто слухав тоді Яворницького, могли переконатися, що немає в тому жодного перебільшення. «Українська мова, – говорив професор, – може не подобатися лише тим, хто її не знає або не вміє як слід нею володіти». На підтвердження тих слів професор часто декламував вірші або співав українські думи.

Чи не під впливом Яворницького сам Єжи пішки сходив канівську землю, яка дала Україні Шевченка, душею вростав у неї, щоб потім багато зробити для популяризації творчості Кобзаря серед поляків. Перекладати Єжи Єнджеєвич почав ще учнем гімназії – саме в Катеринославі він відтворив польською мовою «Плач Ярославни» зі «Слова про Ігорів похід».

1920-го 18-річним повернувся з України до Польщі, котра у 1918-му відновила свою державність. Того ж 1920 року Єжи Єнджеєвич брав участь як доброволець у польсько-більшовицькій війні. У 1920–1921 роках юнак студіює філологію в університетах Любліна та Варшави. 1922-го дебютує рецензією в тижневику «Дрога». Від 1927-го року працює урядовцем у Варшаві. У 1932–1935 роках Єнджеєвич вивчав історію у Варшавському університеті.

У 1939-му розпочалася друга світова війна і окупація Польщі німцями. Єжи Єнджеєвич, живучи у Варшаві та Радомі, заробляв фізичною працею. 1943 року одружився з Іоанною Брусницькою. По війні зайнявся художнім перекладом – з російської, італійської, румунської та української мов. Від 1948 року належав до Спілки польських письменників. Шість років, до 1954-го, Єжи Єнджеєвич завідував літературною частиною в театрі ім. С. Жеромського в Радомі та Кєльцах. Викладав теорію перекладу у Вищій театральній школі у Варшаві, співробітничав з часописом «Театр». У 1964 році письменник і перекладач здійснив подорож до Києва на ювілей Тараса Шевченка. А через два роки виходить друком його роман «Українські ночі, або Родовід генія» – роман-есе про Тараса Шевченка.

Шевченкознавці високо оцінюють цю книгу тим, що в ній показано українського поета і художника на тлі широченної світової панорами як грандіозну постать, мислителя, що бачить набагато далі від своїх видатних сучасників, дивиться за обрії своєї епохи. Єнджеєвич як блискучий знавець італійської літератури та історії подає у своїй книжці про Шевченка немало цікавих фактів про зародження національно-визвольного руху в Італії, про його зв’зок з таким же рухом у Польщі. «Нам треба якнайуважніше придивитися до образу Т. Шевченка, – писав Дмитро Павличко, – намальованого доброзичливою польською рукою, рукою друга й чесного дослідника, і, якщо навіть в тому образі знайдемо риси, які не гармоніюють з нашим малюнком тієї постаті, треба бути вдячними за натхненну працю, яка може тільки поглибити наше розуміння Шевченкового ідейного та духовного родоводу».

До українсько-польських історичних взаємин першої половини XIX століття Єжи Єнджеєвич звернувся в іншому своєму історичному романі «Перемога подоланих» (1974). У цій книзі, виданій за рік до смерті письменника, йшлося про діяльність Станіслава Габріеля Ворцеля (1799–1857), уродженця Волині, близького друга Міцкевича і Герцена.

Вагомим є перекладацький доробок Єжи Єнджеєвича. Він висловився про Яворницького як про людину-інститут. Так певною мірою можна сказати й про самого Єнджеєвича: перекладені ним рiдною польською мовою твори вийшли 59-ма окремими книжками. Це ціла бібліотека перекладених ним романів, повістей, оповідань, п’єс. З української літератури він переклав практично всі російські повісті Тараса Шевченка, «Fata morgana» М. Коцюбинського, поезії М. Рильського. 1972 року впорядковані Єжи Єнджеєвичем, з його передмовою в Польщі вийшли «Вибрані поезії» Тараса Шевченка.

Письменник і перекладач листувався з багатьма письменниками і літературознавцями з України, мав багату україністичну бібліотеку, чимало книжок з теплими дарчими написами українських авторів. Український письменник у Польщі Антін Середницький (Антін Верба) пригадує, що Єнджеєвич охоче співробітничав з виданнями українців у Польщі, друкувався в «Українському календарі» або в «Нашій культурі». У вересні 1970 року на Міжнародному симпозіумі в Софії польський письменник прочитав доповідь про прозову творчість Тараса Шевченка. Ця доповідь вийшла в українському місячнику «Наша культура» у Варшаві.

Свою любов до Шевченка Єнджеєвич висловив такими словами: «Світова історія не знає іншого поета, чия творчість справила б такий великий вплив на співвітчизників, як творчість Шевченка. Шевченко був, можна сказати, геніальним організатором свідомості свого народу».

Єнджеєвич був небайдужий і до молодої української літератури. Він підготував для польського видавництва «ПАКС» збірку оповідань Євгена Гуцала. На думку перекладача, оповідання останнього «Клава, мати піратів» чи «Ликова» – це перлини сучасної новели. Як він уважав, творчість сучасних йому українських письменників як у поезії, так і прозі, ставала з кожним роком все багатшою, цікавішою та оригінальнішою.

Були серед українських письменників друзі в Єжи Єнджеєвича і в Дніпропетровську. Письменник Іван Шаповал, автор книжки про Дмитра Яворницького, яка трьома виданнями вийшла в Україні і двома – в Москві. А варшавське видання книжки під назвою «Одкривца скарбув» побачило світ 1971 року в перекладі Францішки Гловацької. До цього видання значною мірою прислужився Єжи Єнджеєвич: не лише написав передмову, але турбувався про те, щоб книжка була гарно проілюстрована, брав на себе витрати на виготовлення фотографій тощо. Листування Єжи Єнджеєвича з Іваном Шаповалом побачило світ у грудневому номері місячника «Наша культура» в 1980 році. Листи польського письменника до міста своєї молодості підкорюють інтелігентністю, доброю обізнаністю в історії козацтва.

Єжи Єнджеєвич помер 19 листопада 1975 р. у Варшаві. Але, гадаю, його катеринославська «п’ятирічка» мала вирішальний вплив на формування особистості видатного перекладача і літературознавця.

...Останні роки життя, вже тяжко хворий, він працював над перекладом «Енеїди» Котляревського і сподівався незабаром видати її друком. Передчасна смерть не дозволила докінчити працю. І все ж ця людина багато встигла зробити для усунення непорозумінь поміж українцями і поляками, яких чимало накопичилося в нашій спільній історії. У приватному листі, датованому лютим 1975 року, він писав: «Наші діти напевне будуть ліпші від нас і щасливіші. Не будуть знати трагедії братніх суперечок і братовбивчих війн, від яких так болить серце...»


Микола Чабан

Бібліографія

 Єнджеєвич Є. Володар дивовижного світу / Є. Єнджеєвич // Чабан М. Сучасники про Д. І. Яворницького / М. Чабан. – Дніпропетровськ : Дніпро, 1995. – 204 с. 
* * * 
Чабан М. Великий друг України // Моє Придніпров'я. Календар пам'ятних дат Дніпропетровської області на 2012 рік : бібліограф. видання : у 2-х ч / Дніпропетр. обл. універс. наук. б-ка ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія ; упоряд. І. Голуб. – Дніпропетровськ : ДОУНБ, 2011. – Ч. 1 : I півріччя. – С. 65–69. 

 01.03.2022
 (35 переглядів)