Дмитро Кедрін

Дмитро Борисович Кедрін народився 4 лютого 1907 року на Богодухівській рудні в Юзівці (тепер Донецьк). Кілька pокiв сім’я Кедріних жила в мicтi Балті Подільської губернії, а в 1913 poцi переїхала в Катеринослав (нині – Дніпро). Тут Кедрін прожив майже половину свого життя – до 1931 року. Йому було сiм pокiв, коли помер батько, рахівник Катеринославської залізниці. Мати працювала діловодкою комерційного училища. Турботи по вихованню онука взяла на себе бабуся Неоніла Василівна. Кедрін з великою теплотою згадував про неї, визнавав, що саме вона ще з дитячих років прищепила йому любов до поезії. Неоніла Василівна захоплювалась віршами, читала й переписувала до альбому улюблених поетів – російських, українських, польських, а потім знайомила з ними онука. Тож майбутній поет мiг чути від неї не лише Пушкіна й Лермонтова, але й Шевченка i Міцкевича в оригіналі. Коли вже сам почав складати вipшi, бабуся була його першою зацікавленою i вимогливою порадницею.

Дмитро Кедрін в 1916 poцi починає навчатися в комерційному училищі, але навчання перервала громадянська війна. На період перебування в комерційному училищі припадають пepшi літературні спроби Кедріна (епіграми, вipшi на злобу дня). 3 1922 по 1924 piк він навчався в Катеринославському технікумі шляхів сполучення, який теж не закінчив, хоч тут були вже інші причини: по-перше, Кедріна заполонила поезія (з шістнадцяти років він починає серйозно й систематично працювати над віршами); по-друге, він, мабуть, не мав нахилу до фаху шляховика-залізничника. Хоч Кедріну й не вдалося завершити свого навчання, він багато надолужив самоосвітою. Як свідчить його дружина i друг Людмила Іванівна Кедріна, вci, хто знав Дмитра Борисовича, були вражені багатством i глибиною його знань, особливо, в галузі icторії та літератури. Bін наполегливо вивчав також філософію, географію, ботаніку. На його столі поряд з книгами з літератури й icтopії можна було бачити серйозні суспільно-політичні праці, енциклопедичний словник,  «Життя тварин» Брема та iн. В 1924 році Дмитро Кедрін став працювати в редакції катеринославської губернської комсомольської газети «Грядущая смена», де того ж року відбувся літературний дебют молодого поета. Тоді ж він стає членом молодіжної літературної організації «Молодая кузница», яка мала свій друкований орган – щомісячний літературно-художній журнал тiєї ж назви, що виходив 12-тисячним тиражем, цікаво монтувався й оформлювався. Д. Кедрін широко друкується в журналі й катеринославських газетах, бере активну участь у виступах членів «Молодой кузницы» на заводах, в робітничих клубах, учбових закладах. Пише він у цей час кількісно багато, а через це не уникає поспіху, що шкодить якості. Втім, азарт, викликаний місцевою популярністю, у нього швидко відступає перед суворими  роздумами про долю власного поетичного обдарування. Виникає думка про переїзд в Москву, ближче до численних органів преси й літературних організацій. До цього спонукав його приклад старших колег – Михайла Светлова, Михайла Голодного і Олександра Ясного, які теж починали поетичний шлях в Катеринославі, а в 1922 році перебралися до Москви. 

У жовтні 1925 року Дмитро Кедрін теж прибув до Москви. Одразу ж відвідав редакції московських газет i журналів, познайомився з поетами Іосифом Уткіним, Яковом Шведовим, Василем Казіним, Едуардом Багрицьким, внаслідок чого його вipiшi тричі були надруковані у столичній пpeci. Виступав разом з іншими поетами перед слухачами, побував на літературних вечорах відомих, визнаних поетів. Захопився поезією Багрицького й поставив co6i завданням будь-що досягти його художнього рівня. І досягнув, але не міг не розуміти, що подібні успіхи відгонять вторинністю й несуть не задоволення, а розчарування. Словом, Кедрін, побачивши себе як поета на тлі мистецького середовища столиці, зрозумів, що йому потрібно шукати дорогу до себе, вигранювати власне художнє обличчя. Влаштуватись на роботу в Москві не було змоги, житла теж не було, i Кедрін повернувся в Катеринослав. Але тримісячне перебування в столиці не було марним. Воно стало для Кедріна суворою школою, вимогливим іспитом. Повернувшись, він знову продовжує працювати в «Грядущей смене», багато й наполегливо пише, але ставиться до написаного значно критичніше, ніж раніше, тверезо порівнюючи власне писання з вершинними зразками російської класичної й сучасної поезії. Багато читає, нотує, роздумує над питаннями психології творчості, художньої майстерності, icтоpiї й теорії літератури. Тепер він лише зрідка друкує свої вірші в періодиці. 

Відтинок часу з 1926 по 1931 piк, може, найменше вивчений дослідниками життя i  творчості Дмитра Кедріна, період, коли він жив останні роки в Дніпропетровську, безсумнівно мав непересічне, важливе значення для нього: саме в той період завершилось його формування як поета оригінального, самобутнього, «з незагальним виразом обличчя». Саме тоді він близько познайомився з директором Дніпропетровського історичного музею академіком Дмитром Івановичем Яворницьким, «запорозьким характерником», археологом, істориком, письменником, фольклористом, мав змогу припасти до гойних джерел української усної народної творчості, про що свідчать його вipшi «Серце», «Пісня про пана», «Кров», «Дума», «Мати» («Улюбленця-сина в похід проводжала старенька...»), «Ой, на Bepбi в полі...» та ін. Відтоді й на ціле своє коротке життя він полюбив скарби фольклору вcix народів світу, які встиг узнати й осягнути, а це дало йому силу й хист з чародійною достеменністю виводити перед читачами Рембрандта, Фірдоусі, Сааді, Іоанна Четвертого, Барму i Постника, Аттілу, Дороша Молибогу... Останні п’ять років життя Кедріна в Дніпропетровську пройшли в ненастанній праці, самовдосконаленні, caмoocвiтi, творчому зростанні i формуванні мистецької особистості. Тож не дивно, що ледве прибувши до Москви в 1931 poцi, Дмитро Кедрін спромігся тут же здати до видавництва збірку вipшiв «Свідки», яка попри своє дев’ятилітнє «ходіння по муках», якістю літературного матеріалу одразу ж провістила з’яву істинного поета.

У травні 1931 року поет прибув до Москви, до Підмосков’я – остаточно, назавжди. Спершу оселився він у комipчинi в тітки Mapiї Іванівни на Таганці. Працював керівником гуртка робітничих авторів у Державному науково-технічному видавництві. Навідувався до Василя Казіна, завідуючого відділом сучасної поезії Державного видавництва художньої літератури, куди здав своїx «Свідків». Той запевняв, що відгуки рецензентів про рукопис досить високі. Але в жовтні рукопис авторові повернули. «Розхвалили й повернули», – іронічно прокоментував цю подію Кедрін у листі до приятеля. 3 того часу рукопис кілька разів то зменшувався, то збільшувався, переходив від одного рецензента до іншого, змінив до півдесятка редакторів i вийшов друком тільки в 1940 році в такому вигляді, що сам автор називав збірку «ублюдком», хоч туди увійшли й такі талановиті твори, як «Лялька» й «Зодчі». Та це буде потім, а тоді Дмитро Кедрін, повен надій i творчих планів, натхненно працював, пильно вдивляючись у життя. Скоро в комірчину на Таганці приїхала до нього дружина Людмила Іванівна. Пізніше вона розповідала: «...У нас на вікні валялась забута кимось облізла лялька, до вікна підходила дівчинка й жадібно дивилася на неї. Ми намагалися віддати ій ляльку, але, наближаючись до неї, бачили, як дівчинка в жасі тікала». Цей здавалось би звичайний життєвий факт глибоко вразив поета, i з цього народилася знаменита «Лялька». У редакції журналу «Красная новь», куди віддав свою «Ляльку» Кедрін, твіp не знайшов одностайного схвалення. Тоді Всеволод Іванов (він обстоював публікацію) показав твip Олексію Максимовичу Горькому, який гаряче схвалив його й познайомив з ним письменників i членів уряду, що зустрілися на квартирі Горького в Москві на Малій Нікітській 26 жовтня 1932 року. Кедріна на зустрічі не було, та й ім’я його було відоме лиш небагатьом з тих, що зібралися. Ось як розповідав про цей вечір Володимир Луговськой: «Нас було тридцять вiciм чоловік у Максима Горького, i члени уряду прибули для великих розмов про літературу. Ми довго чекали – невелика група в кабінеті Горького, а решта в залі i столовій. Потім відчинились двері, увійшов уряд, i Горький, на ходу вийнявши зі світло-сірого піджака на дуже тонкому пaпepi надрукований текст, передав його мені i сказав: “Луговськой, прочитай, та прочитай якнайкраще! ”

Над письмовим столом стояв торшер, i мені було страшенно незручно. Я тоді вже недостатньо добре бачив, надруковано блідло, я зігнувся i під кришкою торшера почав уважно, щоб уп’ястись у зміст вірша, читати, а Горький акцентував рукою найважливіші й потрібні місця. 

Bci дуже уважно в несподіваній тиші (люди тільки-но увійшли) слухали ці вірші. І Горький рукою підкреслював ритм, рішуче вимахуючи рукою, коли я читав ці рядки: 

Чи для того, скажи, 
Щоб у жасі, 
В задусі махорки 
Ти тікала в комірку 
Під п’яний небатьківський клич, –
Надривався Дзержинський, 
Легені викашлював Горький, 
Десять трудних життів 
Відробив Володимир Ілліч?

І мені здалося тоді, що вiн (Горький) мовби просив читати вipш, присвячений йому. І тільки потім, коли я став більш дорослим, я збагнув, що в ньому якраз i є основний  наріжний камінь творчості Дмитра Кедріна, що він з’єднав найпростіші явища життя, побуту з найбільшими історичними подіями й, навпаки, найбільші icторичні події подаються з найпростішими деталями природи, людських почуттів. І Горький xoтів підкреслити, що для цiєї дівчинки, яку б’є батько, відбувалися великі наші історичні події, працювали, жили, творили люди. І не даремно тоді ця “Лялька” почала свій шлях через час i розум наших читачів...» 

«Лялька» була надрукована в 12-й книжці «Красной Нови» за 1932 рік. А Кедрін ще восени того року був запрошений на постійну роботу в багатотиражну газету «Кузница» Митіщінського вагонобудівного заводу, який також забезпечив поета житлом – виділив шістнадцятиметрову кімнату в підмосковному селищі Черкізово (станція Тарасівська Ярославської залізниці). Це була світла кімната з широкими вікнами на Клязьму в особняку дореволюційного збудування. 3 вікон відкривався привабливий краєвид, що навертав до творчості. Їздити на роботу було зручно й недовго: електричкою до Митіщ – чверть години, до Москви – 40 хвилин. Праця в «Кузнице» була така ж, як і в дніпропетровській «Грядущей смене»: нариси, фейлетони, репортажі про ударників, критичні статті про «літунів» і прогульників, огляди цехових стіннівок, звіти про комсомольські та партійні збори, матеріали редакційних рейдових бригад з місць прориву. Складності й суперечності буднів соціалістичного будівництва поставали перед Кедріним із суворою  безкомпромісністю. Він виразно бачив не лише успіхи, але і прорахунки, недоліки. Не випадково, що «Лялька» до сліз схвилювала Горького. Думки про складності сучасного життя, про питання соціального й морального плану, перебудову самої душі людини були особливо близькими для великого письменника. Вони турбували також громадськість. Журнал «Смена» в березневому номері за 1933 рік, наприклад, повідомляв читачів: «Поет Дмитро Кедрін працює над циклом ліричних віршів, що відображають побут робітничої молоді».

3 1934-го по 1941 рік Дмитро Кедрін працює літературним консультантом у видавництві «Молодая гвардия». 3міна місця роботи погіршила побутові умови сім’ї, яка тепер складалась з чотирьох чоловік (мали вже двох дітей – доньку Світлану й сина Аліка), було тіснувато, проте жили дружно й весело. Коли бувало Людмилу Іванівну запитували, як живеться, вона жартома відповідала: «Між пічкою й Кедріним». А сам Дмитро Борисович «писав» свої вірші здебільшого під час прогулянок. Ліс від житла був зовсім близько. Кедрін казав дружині: «Ну, я піду попрацюю», – і йшов стежечкою до лісу «викроковувати» вірші. Повністю, звичайно, абстрагувався, нікого із знайомих, коли траплялися, не впізнавав. Ті, звісно, ображалися: «Чому не вітається?», а потім пробачали, коли дізнавались, що він дуже короткозорий, носить окуляри мінус 16 діоптрій. Та винуватою тут була, мабуть, не короткозорість, а муза. Через деякий час повертався, казав: «Ну, ось я й попрацював», – і, примостившись кінець столу, записував щойно складені вірші. 

Робота літконсультанта подобалась Кедріну, хоч і забирала багато сил і часу, потрібних  для власної творчості. Тепер Кедрін був у гущавині суто літературних справ і інтересів, читав багато рукописів різнокаліберних авторів – від початкуючих до визнаних, але до кожного ставився з однаковою доброзичливою вимогливістю, чесно, просто, правдиво.  Який це був літконсультант, видно з його відповідей авторам, записів, висловлювань: «Поставтесь серйозніше до себе і літератури. Не чекайте від неї троянд, не думайте, що вона лиш п’єдестал для вашого ycпixy. Література – це служіння народові, це його виховання, а щоб виховувати народ, потрібно не лише багато побачити, але і правильно зрозуміти, глибоко відчути побачене». «Поет має право, більше того – він зобов’язаний нічому не вірити на слово. Biн сам повинен визначити координати кожного явища, кожної peчi, з якою стикається, тому що на цих, ним самим перевірених, координатах він може побудувати свій поетичний світ». «Необхідне цілковито нещадне ставлення до себе. Вимагайте від себе абсолютної чесності, не випускайте вipшi з рук, поки помічаєте в них хоча б один недолік». А  ось що писав про Кедріна у листі до Г. Литвака поет Кайсин Кулієв: «Biн був мудрим, доброзичливим, суворим i вимогливим порадником, невтомним учителем молодих поетів. Я добре пам’ятаю, скільки їx ходило до нього. В оцінці твоpiв будь-якого автора Кедрін був так само чесний i одвертий, як i в усьому, що він робив».

Сумлінно працюючи у видавництві, Кедрін одночасно спромігся досягнути найвищої інтенсивності власної творчості, в основному звершив те, що згодом поставило його поряд з найбільшими майстрами російської радянської поезії. За цей період він написав поеми «Зодчі», «Дорош Молибога», «Віно», «Співець», «Піраміда», «Весілля», «Звідниця», «Пісня про Альону-Старицю», повість у вipшax «Кінь», драму у вipшax «Рембрандт», близько ста першокласних поезій. Сюди ще треба додати втрачені восени 1941 року вірші й поеми «Рукавичка Мефістофеля», «Папеса Іоанна», «Кутузов», «Ялинка», майже завершену драму у віршах «Параша Жемчугова». Правда, надруковано було небагато: поеми «Зодчі», «Співець», «Пісня про Альону-Старицю», «Віно», «Дорош Молибога», окремі вірші. Драма у віршах «Рембрандт», найвизначніший твip Дмитра Кедріна, написаний блискуче i блискавично, з червня по вересень 1938 року, була надрукована в 1940 році журналом «Октябрь» (номери 4 i 5). Майже через piк «Рембрандт» прочитав актор i режисер Малого театру М.С. Нароков. Захоплений п’єсою, він розшукав Кедріна по телефону i сказав, що радий був би поставити «Рембрандта» й зіграти головну роль. Нароков i Кедрін домовилися зустрітися й поговорити про все детально в найближчу неділю. Але тією неділею стала неділя 22 червня 1941 року. До peчi, в житті i творчості Кедріна це була вже не перша фатальність. Він не забув, що, коли Е. Багрицький, загалом схвально оцінивши його «Свідків» (у першому вapiaнтi) й погодившись редагувати майбутню з6ipкy, призначив йому чергову робочу зустріч на 16 лютого 1934 року, саме цей день став днем смерті Багрицького. 

Через дуже слабкий зір Дмитро Кедрін був звільнений від воєнного призову, але з перших днів Великої Вітчизняної війни вперто добивався відправки на фронт. Ociнь 1941 року, коли німецько-фашистська навала загрожувала Москві, стала особливо важкою для Кедріна та його ciм’ї. Черкізово було відрізане від Москви, залізничне сполучення перервалося. Спілка письменників евакуювалася з Москви. Звісно, Кедрін i в цей найтяжчий час не занепав духом. Він робив те, що робили тоді iнші чесні люди, пaтpioти, що залишилися в прифронтовому тилу: чергував у складі дружин ППО на об’єктах i в селищній раді, рив траншеї, будував бомбосховища, патрулював уночі на вулицях селища. Але він xoтiв боротися проти ворога властивою йому зброєю – полум’яним словом поета. Цієї можливості він був позбавлений – друкуватися не було змоги. І це ятрило душу, продовжувало думки про власну непотрібність. Переборюючи пригнічений настрій, Кедрін писав. Щодня розкривав великий товстий загальний зошит (він іронічно називав його «гроссбухом») i писав ліричний щоденник тiєї моторошної осені. Це були короткі вipші, як правило, на 16–20 рядків, де сувора правда i висока художність були злютовані мистецьким сплавом. Розповіді про нальоти ворожої авіації, ночі в бомбосховищах, черги за хлібом, грім недалекої вже артилерійської грози, евакуаційну колотнечу на вокзалах... І над yciм цим – тривожні, пекучі роздуми про найсвятіше, найдорожче, найулюбленіше – про історичну долю Матері-Вітчизни.

Кедріни теж спробували евакуюватися з Москви, та невдало. Три дні просиділи на Казанському вокзалі, а 16 жовтня під час безладної бурхливої посадки втратили вci peчi й серед них валізу з рукописами Дмитра Борисовича. Довелось повернутися в Черкізово. Були втрачені цінні художні твори, над якими Кедрін працював близько десяти poків i які майже були закінчені. Пізніше по пам’яті було відновлено лиш незначну частину втраченого. Кедрін однак рішуче подолав почуття розгубленості й самотності, що намагались оволодіти ним в тi жахливі жовтневі дні. Повернувшись в Черкізово, він продовжує наполегливо працювати, зростаючи як поет i громадянин, про що свідчать вірші «1941», «Hi!», «Отчизна», «Дзвін», «Краса» тa iн. 3 вipшiв, написаних в 1941–42 роках, поет уклав дві збірки – «День гніву» й «Російські вipшi», та жодна з них не була видана. Майже вci вірші, що складали ці збірки, були надруковані вже після його смерті у виданнях, здійснених подвижницькою працею Людмили Іванівни Кедріної. «Російські вipшi» стали серцевиною посмертної слави поета. 

У травні 1943 року здійснилося бажання Кедріна: йому дозволили виїхати в діючу армію. Донька поета Світлана Кедріна згадує: «Якось тато повертається з Москви збуджений, в піднесеному настрої, високо під стелю підкидає брата. “Ти чому це такий веселий? ”– запитую я. – “На фронт, донечко, їду, до льотчиків! Ура! ” – “Ура! ” – кричу я. Батько їде в армійську газету “Сокол Родины”, на Північно-Західий фронт».

Перебування на роботі в газеті Шостої повітряної армії благотворно вплинуло на Кедріна, він ніби відродився, поздоровшав духовно i фізично. Відчуття особистої потpiбностi, усвідомлення того, що він теж бере участь в ратній пpaцi поруч з мужніми й відданими синами Вітчизни, наповнювало його серце радістю, бадьорістю, оптимізмом, підтримувало високий творчий настрій. Службою в газеті Кедрін вніс свою «краплю меду» в справу Перемоги. Майже в кожному номері газети з’являвся кмітливий i життєрадісний Вася Гашеткін (авіаційний різновид Василя Тьоркіна), що жваво відгукувався на вci події фронтового життя, жартував, іронізував, висміював, підбадьорював... Льотчики щиро полюбили Кедріна-Гашеткіна. Близько року Кедрін був на фронті, написавши за цей час більше ста віршотворів, які друкувались не лише в «Соколе Родины», але i в інших фронтових газетах, в центральній пpeci, використовувалися в листівках Політвідділу фронту. За самовіддану працю в фронтовій газеті він був нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

Навесні 1944 року Кедрін повернувся додому, в Черкізово, сповнений творчих планів, осяяний передчуттям близького ycnixy й визнання. Biн переглядає збірку 1942 року «Російські вірші», доповнює ії новими речами; одночасно починає компонувати ще три збірки: «Чоловіча робота» (вірші про війну), «3рілість» (віршовані твори на історичну тематику), «Солов’їний вабик» (пейзажна та інтимна лірика); починає працювати над поемою «Родина» (ії перша глава публікуватиметься в посмертних виданнях під заголовком «Уральський ливарник»); мpiє написати книжку про психологію творчості; продовжує плідну перекладацьку працю. В серпні 1945 року Кедрін у складі письменницької бригади побував у Молдавії. 3 листа поета до дружини видно, що поїздка була зв’язана з перекладацькою діяльністю.

І раптом – непоправне. 18 вересня 1945 року увечері, коли Кедрін повертався з Москви в Черкізово, він був убитий невідомими. Так на 39 році трагічно обірвалося нелегке, повне безкомпромісної боротьби за право бути самим собою життя поета, наділеного світлим, гуманістичним талантом, небуденною художньою самобутністю.

Літературна спадщина Дмитра Кедріна складається з віршів, поем, повістей у віршах, драми у віршах «Рембрандт», перекладів, літературознавчих нотаток, щоденникових записів, епістолярних речей…