Загадка звукопису Віталія Кирейка

Загадка звукопису Віталія Кирейка

Про українського композитора Віталія Кирейка довідалася наприкінці 60-х років минулого століття, коли почула у філармонійному концерті арію Мавки з його опери «Лісова пісня» за мотивами однойменної драми-феєрії Лесі Українки. У солов’їному виконанні Діани Петриненко мелодія «О, не журися за тіло...» запам’яталась якось одразу, викликавши замилування вишуканим академізмом, посиленою національною експресією. Тоді ж народилися ці мої рядки:


Павутиняно у лісі, павутиняно...
Осінь. Краще – літо бабине. Волинь.
Лісом ковельським блукатиму до Світезя,
Косу виплету із Лесиних видінь.
Заквітчаю стрічкою від Мавки,
Навстріч вечору піду, пітьмі,
Чатувати буду Світезянку,
Панну білотілу із води.
Зарікатимусь не озиратись,
Бо на березі, поміж дерев,
Наче Бог, мене благословляє
Сивомудрий Дядько Лев.


Відтоді злинуло чимало літ, я стала професійною співачкою, переспівала чимало вокальних опусів, у тому числі – й В. Кирейка. Останні ж півтора десятиліття минули в святощах співпраці з Віталієм Дмитровичем. Ось уже й мої учениці з Національної музичної академії беруться співати складну арію Мавки – класичну перлину світової музичної спадщини, один із небагатьох художніх еталонів абсолютної краси. Доробок же цього композитора досі мені постає крізь мерехтливе мереживо мавчиного звукопису...

Осмислення таїни національного стилеутворення та виконавських традицій української вокальної музики неодмінно виявляє «іманентні процеси й шляхи природного відбору». Йдеться не про складнощі освоєння співаками якихось модерністських новацій, а про трагічно-безвісні долі знакових (у розумінні становлення національної композиторської школи) оперних шедеврів, якими є «Ноктюрн» і «Енеїда» М. Лисенка, а також «Лісова пісня» В. Кирейка. Рівно півстоліття тому молодий випускник Київської консерваторії, учень і асистент професора Л. Ревуцького, а відтак музичний «онук» М. Лисенка,   В. Кирейко написав свою першу оперу. І навіть якби ним більше не було написано жодної ноти, один лише цей твір міг би увічнити ім’я композитора. «Лісову пісню» одразу ж поставив Львівський театр опери та балету, нею ж було відкрито Оперну студію Київської консерваторії.

Здавалося б, музична перлина В. Кирейка просто приречена на популярність та сталу присутність бодай на українській сцені. Тим паче, що обидві постановки отримали позитивний розголос; до того ж, саме починалася «хрущовська відлига» й скресала тоталітарна крига. Однак саме ця українська опера, чи не перша в ряду феноменів національної культури, потрапила під одну з отих страшних крижин: уже в середині 60-х вона була приречена до забуття. Прикро, що й нову постановку «Лісової пісні», здійснену вже наприкінці 90-х рр. у НМАУ ім. П.І. Чайковського режисером-постановником П. Курбановим після аншлагів і доброго розголосу невдовзі також було знято з репертуару та не поновлено ні до 80-річчя композитора, ні до 50-річчя її написання.

Про цю виставу, бачену й чуту особисто в грудні 1998 року, можна з певністю сказати, що сприймалась вона як гостро сучасний, проблемний твір в усій сукупності полісемізму, притаманного оперному жанру. І це при тому, що постановка зазнала істотних скорочень та надмірного «осучаснення» сценічного дизайну. Джинсовий «модерн» костюмів та декорацій імітував навздогад чи то уявний ліс, чи то «анатомовану» в такий авангардний спосіб святая святих – етнічність твору. Певно, що подібний дискурс свого твору передбачала й сама Леся Українка, коли писала: «Якесь у мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми; я б хотіла бачити її на сцені і боюся, не «провалу» боюся, а переміни мрії – в бутафорію». Втім, ці перестороги було розвіяно присутністю фольклорних символів, влучно втілених у пластиці балетних номерів (надто ж вражав образ Долі, виведений у драмі-феєрії, та відсутній у лібрето, написаному композитором), їх очевидний пантеїзм слугував містком у входженні героїв опери до символічного світу вищої мудрості. Оскільки ж над усім тим зоровим рядом усе одно владарювала Музика, та студентська вистава запам’яталась і бентежить уяву досі...

Не буде перебільшенням назвати оперу «Лісова пісня» В. Кирейка твором, магістральним не лише для національної композиторської школи, а й для співаків, участь яких у постановці традиційно стає доленосною віхою. Для молодих голосів вочевидь добре, коли композитор турбується про них: не перевантажує надто гучним і експресивним звучанням, перенесеним тут в оркестрову площину. Саме тому вокальна мова головних героїв опери вражає ліричністю, цнотливою стриманістю почуттів. Посилені елітністю, ці ж риси запевне властиві й авторам «Лісової пісні», яких, безвідносно до походження з різних історичних епох, об’єднує художня розкриленість і водночас – публіцистичність; прагнення до прямих контактів та потреба в усамітненні, а ще – свідома установка на самоосвіту, результатом чого стала енциклопедична гуманітарна обізнаність обох та вільне володіння кількома європейськими мовами. Мені пощастило чути, як під час київських майстер-класів відомої оперної співачки, професора Мюнхенської Вищої школи співу Ріти Марії Гірнер Лілл у 1997 році Віталій Дмитрович Кирейко вільно спілкувався з нею німецькою мовою (знає досконало ще й іспанську, італійську та французьку).

Прикметне, що відлуння «Лісової пісні» можна простежити також у німецькій культурі. Леся Українка в листі до А. Кримського зазначала, що цей її твір чимось подібний до драми «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, якою вона захоплювалася в Берліні, де ще 1899 року не пропускала жодної вистави цього модного автора: «Сього літа... написала драму-феєрію... і вона дала мені багато радощів... се, власне, еіn Мärсhеndrаmа, по термінології Гауптмана (так він зве свій «Потоплений дзвін»), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись» («Мärсhеndrаmа» з нім.– драма-казка).

У 1947 році Й. Гюнтер переклав «Лісову пісню» на німецьку мову для постановки, сприйнятої зарубіжною пресою як фольклорна посестра «Синього птаха» М. Метерлінка та «Затопленого дзвона» Г. Гауптмана. У своїх берлінських листах до О. Кобилянської Леся Українка згадує також виведений Г. Гауптманом образ Майстра, семантичне споріднений з її Лукашем, який «не зміг своїм життям до себе дорівнятись»: «Чи пам’ятаєте трагічний діалог майстра з жінкою в «Vеrsunkene Сlосkе» Наuрtmаnа, де жінка вмовляє його, що його твір – вінець всіх творів, але майстер з розпачливою одвагою відповідає: «Nein, mein Werk war schlecht – ich weiss, ich fuhl’es!» («Ні, мій твір був невдалий – я це знаю, я це відчуваю!»; а також – пише щодо свого перекладу М. Метерлінка: «Згодом я пришлю свій переклад одноактової драми Метерлінка «L’intruse»... Я не абсолютна (далеко ні!) поклонниця Метерлінка і взагалі модерни, але в трьох драмах я справді бачу нові елементи штуки...».

Запевне, що саме оці «нові елементи штуки» (від одного з визначень мистецтва) надають перспективи світовому дискурсу опери «Лісова пісня» (аби лишень її було нарешті поставлено в Національній опері та вивезено на гастролі, скажімо, разом із «Кармен» Ж. Бізе). Приналежність сюжету до антропологічної міфосистеми виводить цей твір за межі національного феномена, надаючи стражданням героїв рис загальнолюдського світовідчуття, що проєктується на метаетнічну систему архетипів культури, у шкалі якої – юнгівські Мати, Батько, Дівчина, Вічний Юнак; хайдеггерові Дім, Поле, Храм; сковородине «радісне художество» («сродна праця»), нарешті, обґрунтовані С. Кримським українські архетипи Природи і Софійності. Ефекту архетипності в опері В. Кирейка «Лісова пісня» досягнуто завдяки оркестровому втіленню підголосковості українського співу, – справжнього феномена поліфонічної духовності музично обдарованої нації. Підголосковість як тип інтонування, як композиторський прийом та драматургічна функція трансформується тут не лише в «портрет стилю» (І. Земцовський) цього композитора, а й формує у солістів-виконавців особливий, національний комплекс інтуїтивно-сугестивного інтонування, властивого володарям техніки українського поліфонічно-підголоскового співу, яких стає все менше (надто ж – у сфері медитативного співу). Запитання: «Чому не йде опера В. Кирейка «Лісова пісня»? – дедалі риторичніше. Коридорами п’яти українських консерваторій ходять у пошуках національного репертуару та індивідуального виконавського стилю нереалізовані мавки й лукаші, яких українська культура втрачає покоління за поколінням: адже відомо, що наші голоси високо цінуються у світі.

...У ювілейній статті про композитора Віталія Кирейка не хотілося б обходити увагою і широко представлену в його творчості камерно-вокальну лірику, зокрема збірку романсів «Осінній ранок» на вірші й переклади його племінниці Марії Губко (К., «Музична Україна», 1997). Свіжі рукописи цих солоспівів передала мені ще 1994-го його сестра, піаністка Владислава Кирейко. А невдовзі по тому почалися наші спільні виступи з Віталієм Дми¬тровичем, які тривають у благодійних концертах мого монографічного циклу «Антологія українського солоспіву». Загалом же за роки нашої співпраці було виконано більш як півста солоспівів В. Кирейка на вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Я. Купали,     М. Рильського, П. Перебийноса, а також «Десять українських народних пісень із Полтавщини», що прозвучали в Будинку письменників НСПУ, Будинку актора НСТДУ, Кобзарській світлиці експоцентру «Український Дім», столичному Будинку вчителя, НМАУ ім. П.І. Чайковського. Щаслива, що романс В. Кирейка на мої вірші «Дайте крила мені» також поповнив доробок цього автора.

Стосовно ж збірки солоспівів «Осінній ранок», першою виконавицею яких пощастило бути мені, зазначу, що художня інтерпретація іншомовних вокальних творів залежить не лише від вокалістів, а й від майстерності перекладача (у розумінні семантичної відповідності перекладу до його оригіналу). Адекватність художньо-смислового рівня перекладу та оригіналу засвідчують знакові перегуки, а в ідеалі – збережений чужий звукопис. Марія Губко, володіючи гострим чуттям звукослова, домоглася своїми талановитими перекладами таких досить відомих у вокальному світі чужомовних текстів, якими є «Ірландська пісня» Т. Мура («Вечірній дзвін») та «Не гніваюсь» Г. Гейне (відомий романс Р. Шумана «Ich groile nicht»), справді дивовижного ефекту їх сприйняття як питомо українських. Цікаво, що «Три романси на вірші Й. Гете» та «Ірландську пісню» композитор, і поготів, спершу був написав на тексти оригіналів: німецькою та англійською мовами, й лише потім вони були перекладені М. Губко українською (співати ж ці твори мені пощастило! як в оригіналі, так і в перекладі). Не потребує доказів твердження, що текст однієї національної культури у його вдалому перекладі іншою мовою стає частиною іншої національної культури. У даному ж разі автори дбайливо зберегли сукупність смислів, посилену ще й збігами емоційних кульмінацій у текстах оригіналу, перекладах, а також їхній музичній версії. Цілком очевидно, що все це надає солоспівам суто виконавських зручностей, викликає ментально-рідні асоціації у втіленні образів чужої культури та їх актуалізації в українському світі.

Ювілейні заходи до 80-річчя корифея української музики Віталія Дмитровича Кирейка відбулись у Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України та Оперній студії НМАУ їм. П.І. Чайковського, де об’єдналися такі відомі творчі колективи, як Заслужений академічний симфонічний оркестр Будинку звукозапису, Національна капела бандуристів України, Національний оркестр народних інструментів України, студентський академічний хор КНУКіМ, квінтет ім. Д. Бортнянського (диригенти Н. Міцней, М. Гвоздь, А. Іваниш, Н. Кречко, О. Дрига). Прозвучали симфонічна поема «Дон Кіхот» «Варіації для фортепіано й симфонічного оркестру», «Фортепіанний квінтет», окремі хори й солоспіви. Свято триває! Чекають на своїх постановників балети В. Кирейка «Тіні забутих предків» (на сюжет М. Коцюбинського), «Відьма» (за поемою Т. Шевченка), «Оргія» (за твором Лесі Українки), «Сонячний камінь» (за легендами Донецького краю), а також його інші опери: «У неділю рано» (за романом О. Кобилянської), «Марко в пеклі» (за твором І. Кочерги), «Вернісаж на ярмарку» (за повістю Г. Квітки-Основ’яненка «Салдацький патрет»), що могли б стати окрасою репертуару кожного із шести оперних театрів України, а також численних студій та концертних організацій, які чимраз частіше беруться за оперні постановки. Досить сказати, що дев’ять із десяти симфоній Віталія Кирейка в різні роки було записано на фонди Українського радіо, де звучали також скрипкові програми з його творів, вокальні цикли «Барви легенд» на слова Андрія Німенка та «Осінній ранок» на слова й переклади Марії Губко у виконанні заслужених артистів України Олексія Горохова (скрипка), Валентини Антонюк (сопрано), Юрія Демчука (бас). Готується запис щойно іструментованих ним для фортепіанного квінтету «Галицьких пісень» Л. Ревуцького; композитор працює над вокально-симфонічною партитурою «Десять українських народних пісень із Полтавщини», – мелодіями рідної землі, де в містечку Кобеляки минули його дитинство та юність (народився Віталій Дмитрович Кирейко 23 грудня 1926 р. у селі Широкому на Дніпропетровщині в учительській родині).

...Життєпису Віталія Дмитровича Кирейка – народного артиста України, лауреата мистецьких премій імені Л.М. Ревуцького, М.В. Лисенка та І.С. Нечуя-Левицького – присвячено чимало музикознавчих та публіцистичних джерел, а також нарисова збірка «Творець чарівних мелодій» (К., «Криниця», 2002), де здійснено ретельний аналіз особливостей його композиторського стилю, визначеного як неокласицизм із елементами романтизму та національної музичної мови (сам композитор на якомусь певному визначенні не наполягає, бідкаючись, що музикознавці здебільшого не люблять слухати музику). Професор Київської консерваторії В. Кирейко виховав композиторів І. Щербакова, В. Гончаренка, С. Зажитька, І. Сивохіну, а також довгі роки викладав комплекс музично-теоретичних дисциплін у кількох поколінь вокалістів (певно, тому й інтонаційний тезаурус найвідоміших і найтитулованіших українських співаків, випускників Київської консерваторії – барвисто-етнічний!). Спостерігаючи ж загальний процес кристалізації культурно-мистецьких явищ у творчій діяльності цілого етносу, можна побачити цікаве явище: культурні пам’ятки функціонально співвідносяться зі своїми творцями за принципом зворотного зв’язку. Хочеться вірити, що українське суспільство буде зацікавлене в живому контексті національної музики своїх достойників, і наступні прочитання музики В. Кирейка (на черзі – постановка Лесиної ж «Боярині» в Національній опері ім. Т. Шевченка) також стануть відкриттями нових імен.

Непублічний ракурс життєдіяльності Віталія Кирейка також віддано Музиці, яка, вочевидь, становить його фах і хобі водночас (це, зокрема, стосується і його засягів у музичній публіцистиці, і мистецтвознавчих опусів кандидата наук, і любові до фортепіанного виконавства). Чи не в цьому криється таємниця творчого довголіття нашого ювіляра? А ще – в щирому радінні з мистецтва своїх друзів, серед яких – відомий поет Олекса Ющенко та народний художник України Василь Забашта (автор зворушливих споминів про композитора під назвою «Ангел на греблі»). Віталію Дмитровичу Кирейку було присвячено й оці мої рядки:


«Оспівуючи Тон,
чіпляючись за його хребет,
нарощую Силу Звуку.
Свої намагання полишити Вісь, –
піти погуляти,
шукаючи,
мов грибів між трави,
Мелодій, вільних від Осі,
облишу.
Блукатиму марно.
Тим часом забуду іще про оспівування Тону,
що в нім – сила кожного,
причетного до таємниці
при Голосі»...
Із роси й води Вам, Майстре!


Антонюк В. Загадка звукопису Віталія Кирейка // Свічадо.– 2007.– № 1–2.– С. 104–110.


Бібліографія

Творець чарівних мелодій: Розповіді, вірші, есеї про видатного композитора сучасності Кирейка Віталія Дмитровича / упоряд. І. Лобовик.– К.: Криниця, 2002.– 112 с.: муз. пр, портр.
* ** 
Немкович О.М. Кирейко Віталій Дмитрович  // Енциклопедія сучасної України / редкол.: І. М. Дзюба (співголова), А. І. Жуковський (співголова), М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. дослідж. НАН України. – Київ, 2013. – Т. 13 : Киї - Кок. – С. 37.

Про композитора Віталія Кирейка // На землі, на рідній... / упоряд. Г. Гусейнов. – Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2014. – Кн. 8. – С. 309-324.
* * *
Московка Н. Наших земляків знають в Україні і за її межами / Н. Московка // Вперед.– 2008.– № 15.– 27 лютого.– С. 1.

Плужник В. Музичні перлини Віталія Кирейка // Вісті Придніпров’я.– 2003.– 25 лют.– С. 4.
* * *
Віталій Кирейко – останній романтик: : [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://mus.art.co.ua/vitalij-kyrejko-ostannij-romantyk/ (дата звернення: 24.11.2021)

 29.11.2021
 (54 переглядів)