Лиша Раїса Савеліївна

Раїса Лиша – з тих поетів, чий творчий шлях до читача був утруднений завдяки пильності ідеологічних сторожів тоталітарної системи.

Шлях до визнання Раїси відкрив незалежний львівський журнал «Кафедра» (головний редактор Михайло Осадчий), який уперше надрукував її вірші. Звідси поезія отримала розголос через літературний огляд «Радіо Свобода». Згодом друкувалася на сторінках журналів «Україна», «Київ», «Дзвін», «Сучасність» та «Світовид».

Художній світ її поезій тремтливий і глибокий, бо увібрав у себе віковічну духовність Приорільського краю, та авангардний за формою, що прориває провінційне уявлення про поезію та орієнтує її на світові зразки, містить у собі таємницю.

Народилася 2 жовтня 1941 року в селі Єлизаветівка Царичанського району на Приоріллі. Про своє дитинство поетеса згадує: «Село було козацьке. Заховане у плавнях, очеретах, кучугурах пахучого витончених кольорів піску. Уквітчане споконвічним дубовим лісом (дубиною). Задивлене у простір степу. Вслухане у Боже слово.

Сусідні села – гомінна та вибаглива малярка Петрівка. Курилівка – колишній зимівник Петра Калнишевського, Сотницьке, хутори Кваки, Грабове.

Степ неосяжний. Вдивитись у нього – баба стоїть і очима, як у Сибіли, продивляє сучасність. В степу треба встати, вирости. Інакше поглине, як цяточку.

Гора Калитва, висока на всю Україну, під козацькою Царичанкою. На цій горі постійно стояв козак – дозорець на коні – чи не наближається ворог? – в разі небезпеки махав червоною китайкою, попереджав царичанців.

Єдиний живий культурний мікроореал тут Скіфія, козацтво, Україна. З висоти цих рідних орієнтирів краще видно, що діється в світі, у часі». Під їх прихистком формувався характер майбутньої поетеси.

Закінчила школу в рідному селі, потім філологічний факультет Дніпропетровського університету, російське відділення. Останнє, за словами Лиші, тому, що «програма з української мови та літератури в школі здатна викликати відразу, принаймні, до офіційного потрактування цих предметів».

Працювала спочатку вчителем, потім коректором, журналістом обласної молодіжної газети, з якої було звільнено як неблагонадійну. Далі – редактором технічних текстів, потім, будучи поставлена у крайнє становище, комірником, пізніше працювала бібліографом.

Осмислення себе в плані національної самосвідомості, поетична творчість зумовили те, що ще у студентські роки потрапила в поле зору КДБ. З 1976 року почалися виклики та різні хронічні неприємності.

У 1980 році під час обшуку КДБ конфісковано у Раїси кілька поезій, зокрема, вірш «Живе око». Прозаїк та есеїст Юрій Вівташ, згадуючи про цей обшук, говорить: «Навіть назва була крамольною. Можливо тому, що жовте у поєднанні з блакитним кольором неба утворювало «небезпечне» сполучення. Такий був абсурд реальності….»

Переслідувалися не тільки ніде не друковані вірші, «виявившись ідейно шкідливими», контакти, зокрема, з Орисею та Іваном Сокульськими, Оленою Федорівною та Олександром Олексійовичем Кузьменками, Ярославом Лесівим, Тарасом Мельничуком, Михайлом Горбалем, Юрієм Вівташем, і розмови – «висловлювання».

У 1980 році відбулася процедура офіційного попередження, що значило попередження про негласне переслідування. Вісімдесяті роки були роками творчої і

людської ізоляції, «по суті, у якомусь вигнанні». Зваживши на все це, за власним зізнанням поетеси, надрукувати щось навіть не намагалася. Однак, продовжувала активно писати й малювати. В 1970-80-ті роки склалися поетичні збірки «Скитська баба», «Вертепне», «З води й повітря». 1982 року написала фантасмагорію-феєрію «Сніговий монах». У 1988 році вірші Р. Лиші прозвучали на радіо «Свобода», де їх було названо подією року.

У 1989 році, разом з І.Г. Сокульським (фундатор видання, його головний редактор), Юрієм Вівташем, Орисею Сокульською та іншими почали видавати незалежний літературно-художній та громадсько-політичний журнал «Пороги» (тираж кілька десятків примірників).

У 1990 році була учасником Всесоюзного фестивалю української поезії «Золотий гомін». У тому ж році стала лауреатом премії ім. Василя Стуса, яку щорічно, починаючи з 1989 року, присуджує Українська Асоціація Незалежної Творчої Інтелігенції. З цього приводу відомий літературознавець Євген Сверстюк сказав: «Премія Василя Стуса має вирізнятися, як і сама постать Василя Стуса, своїм неповторним профілем. Думаю, це профіль морального максималізму з елементом хоробрості в боротьбі за людську гідність і свої ідеали».

Поезія, в уявленні Раїси Лиші, – особливо витворена духовна субстанція. Те, що «витягує людину, замкнену в клітці логічно-елементарного смислу на простір вищої гармонії і духовності життя».

Головні теми, до яких звертається в поезії – «понищена духовність, відхрещеність від духу і недовіра до слова». Мініатюри Раїси Лиші яскраво виділяються в сучасній українській літературі. Ось одна з них, що підтверджує істинно поетичне бачення та «спрямовує асоціативну примхливість до вираження якихось то конкретних, то ірраціональних змістовних глибин»:

Півніють кущі

чорними скіфами

край тополі

край волі

котиться в Оріль

золота кураїна

світяться

голі сліди.

В іншій мініатюрі, що має назву «Енгармонійне» йдеться про становище людини в бетонній пустці міста часів індустріальної цивілізації.

Людина ввіткнута

в роботу

наче голка

туди-сюди

туди-сюди

шиють і шиють

нею

великий мішок

для світу

 Світлана Мартинова

Бібліографія

Лиша Р.С. Дерево Світу зітхає / Р. С. Лиша, 2014. – 126 с.

Лиша Р.С. Зірнула зірниця : Вибране і недруковане / Р. Лиша, 2010. – 334 с.

Лиша Р.С. Трисвіт / Р. С. Лиша, 1994. – 109 с.

* * *

Бойчук Б.М. Лиша Раїса Савеліївна: [Про поетесу, есеїстку, культуролога, члена

НСПУ] / Б. М. Бойчук // Енциклопедія сучасної України / Нац. акад. наук України, Наук. т-во

ім. Шевченка, Ін-т енциклопед.ичних дослідж.; співгол. редкол.: І. М. Дзюба, А. І.

Жуковський ; відп. секр. М. Г. Железняк. – Київ : Ін-т енциклопед. досліджень, 2016. – Т. 17 :

Лег - Лощ. – С. 339

Сіренко В. І. Велика зона злочинного режиму: Про переслідування та репресії

українських інакодумців у 70–80-х роках минулого століття. – Дніпропетровськ : Пороги,

2005. – 273 с.

Про Р. Лишу – С. 122, 161.