Олександр Стовба – символ жертовного покоління

Стовба Олександр Іванович

  • 9 липня 1957 – 29 березня 1980 |
  • Місце народження: м. Дніпропетровськ |
  • поет, Герой Радянського Союзу, учасник Афганської війни, лейтенант, командир мотострілкового взводу 66-ї окремої мотострілкової бригади 40-ї армії, Лауреат премії Ленінського комсомолу, член спілки письменників СРСР (посмертно)

В його особі – покоління замовчуваних юнаків афганської війни, його поезія – зразок безмежної любові до отчого дніпрового світу та високої християнської моралі.

«Важливо жити не довго, а – красиво»

П.П. Рубенс

«Хто ж, якщо не я?!»
Ціною честі або життя.

О.Стовба


АІСТ – так підписував свої вірші 22-річній поет Олександр Іванович Стовба – символ втраченого покоління, яке не повернулося з «неоголошеної війни» в Афганістані 1987–1997 рр. Ця війна знищила найкращу молодь, яка не встигла розквітнути на повну силу, та вона жила, кохала, мріяла, віршувала… Пізнати поезію О. Стовби – відкрити  людину того покоління, її духовний ідеал, її світ, життєву позицію, а ще – доторкнутися до безсмертя покоління Аїстів. Для багатьох О. Стовба – більше ніж поет. Він став символом розумної, вихованої, з громадянським обов’язком людини, символом братерства, яке проросло на полі страждань Афганської війни, і разом із тим – трагічної долі молодої людини. Війна забрала не лише обдарованого поета, а також світлу людську особистість, яка стала зразком високої християнської моралі, нехай і з відтінком ідеалізованих ідеалів. Поезія Олександра Стовби – сповідь цілого покоління воїнів, для яких найсвятішим в житті були Батьківщина, людина, мати, обов’язок, краса, кохання.
 

Символ пам’яті

Олександр Стовба писав російською мовою і за життя не надрукував жодного вірша. Та коли вийшли п’ять збірок автора – відразу ж стали рідкістю, бо був живий інтерес до поета. Крізь своє життя пропустив правду долі О. Стовби і як поета, і як воїна український письменник і публіцист Олексій Дмитренко, створивши справжній символ пам’яті – художньо-публіцистичний твір «Аіст: сильніший від смерті» (2011 рік). Саме Дмитренко, наче птах-рятівник, виніс понівечену війною, але безсмертну Душу АІСТа з мороку забуття та болю й віддав людству. Однак автор так і не побачив цього видання (його не стало у 2009 році). Ця книжка важко йшла до читача, долаючи мури-заборони підступної радянської цензури, були внесені доповнення, а вірші О. Стовби пролунали українською мовою в перекладі автора «Аіста». В чому інтерес до творчості О. Стовби? Мабуть це цікавість до історії, до трагічної сторінки в історії країни в поетичній огранці молодого поета Саші Стовби, правда долі якого дуже проста. Витоки цієї простоти – чоловіча усвідомленість співпричетності до всього, особистої відповідальності цьому єдиному для людського життя світі під Сонцем. Не споглядання, а глибока філософія в Сашковій простоті, в прозорості стилю, без хитрості і правдивості рядків.
 

Життєпис

«І правда моєї долі проста, мов яблуко…»

Олександр Стовба

Олександр Іванович Стовба народився 9 липня 1957 р. у Дніпропетровську в робітничій сім’ї, яка згодом переїхала до Дніпродзержинська. Там Сашко закінчив середню школу № 20, працював пожежником, з другої спроби в 1975 році вступив до Київського вищого загальновійськового училища, служив командиром мотострілкового взводу 66-ї окремої мотострілкової бригади, лейтенант, учасник бойових дій в Афганістані. Загинув у 22 роки 29 березня 1980 року при виконанні військового обов’язку в Афганістані.

Нагороджений Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу в 1990 році (посмертно), член Спілки письменників СРСР (1984), відзначений премією ім. Ленінського комсомолу (1987), лауреат Всесоюзного конкурсу ім. М. Островського «За кращий твір» за збірку віршів «За тебя – в атаку».

Вірші Олександра Стовби побачили світ лише після його смерті. Перша збірка «Песня грозы сильней» вийшла в 1981 році завдяки старанням матері поета та відомого письменника Михайла Селезньова. Олександр Стовба – автор поетичних збірок: «Звезда рождается в огне» (1983), «За тебя в атаку», «Подвига полет безссмертный» (1983), «Я вернусь, мама» (1987).

Варто наголосити, що в 1986–1987 роках, за опитуванням українського Товариства книголюбів, документально-художній твір Олександра Дмитренка «Аист» (згодом перевиданий зі значними змінами у 2009 році «Аіст»: сильніший від смерті») – своєрідний символ пам’яті Олександра Стовби був визнаний найбільш читабельним твором в Україні. Автор начебто прожив долю свого героя – Олександри Стовби, досліджуючи його життя та творчість.

Поетичні доробки О. Стовби – часточка справжнього таланту, бо всьому йому, на жаль, не судилося розкритися до кінця. Тема воїнської доблесті та честі, відповідальності перед суспільством, сповідування родинних цінностей, краси людини, кохання, покликання відображені в поезії юнака своєї епохи, теми, які сповідуються і в наш час.


«Писати, як живеш, а жити, як пишеш»

«Той хто віддав своє тепло, хай буде жити вічно»

Східна мудрість

Поетичному таланту О. Стовби не судилося отримати огранювання, яке з’являється у професійних поетів, проте в ньому відчувається єсенінська чистота і щирість, дитяче одкровення і глибока філософська причетність до всього, особиста відповідальність за все в людському житті. Тільки поезія відкриває всю людину, її духовний ідеал, її світ, життєву позицію.

Традиції сімейного виховання родини Стовби наклали свій відбиток на характер, погляди, світосприймання, поведінку юного Сашка. Сімейна республіка «ЛІОС-100» (початкові ініціали імен членів родини і 100 – від Стовба) виховувала своїх дітей на принципах народної педагогіки: поваги до старших, авторитету батька, знання історії свого роду, шанування культу предків, відповідальності, довіри. Відкрити дитині своє призначення в житті, свою життєву позицію, виховану на християнських законах: чесність, порядність, доброта, людська гідність і моральність, в усьому виявляти характер, чинити за принципом «Якщо не я, то хто?» – всі ці сімейні принципи були притаманні сім’ї Стовби. Авторитет батьків, глибока повага до батька, любов до матері у віршах:

Руки морщинисты, волосы седы – мама!
Знаю, коснулись не раз тебя беды – мама!
Слово, как солнце, греет столетья – мама!
Имя твое остается бессмертным – мама!

***

Бурі минуть і негоди пройдуть,
стрінуться сонце і небо.
Й де я не був, тебе, рідна, знайду,
ти мого серця потреба.

Лист у віршах до матері з далекого Афганістану:

Здравствуй, мама, 
Между нами расстояний мгла, 
Сотни непройденных километров… 
Тропка связи нашей пролегла 
Строчкою заполненной конверта. 
Мама, как идут твои дела? 
Извини, что долго не писал. 
Паутинка дней на жизнь легла – 
От нее немного я устал.

...

Я войду в уютный старый дом, 
Древний, как история планеты. 
Он любой мне мелочью знаком, 
Мне известны все его секреты. 
День за днем идут мои года, 
С ними бодро я шагаю в ногу. 
Мама, я с тобою навсегда, 
Ты – маяк, открывший мне дорогу.

***

Від болю та чуттів
од зустрічей і втрат,
від шалу, що в крові,
серця вогнем горять.

Та більше через те,
що все ж ми – від батьків,
їх поле золоте
нас ніжить справіків…

***

Я обрав би пекло для життя,
коли б пекло те дорога додому.

В атмосфері сімейного затишку, любові та довіри формуються у юного поета конкретні погляди на життя, своя тверда життєва позиція – прямота, чесність, моральні цінності:

Що вічне – гроші а чи слова,
машини,
неприступність стін?..
Віків нестримна, дужа лава
все повертає в прах і тлін.

Палаців осяйні склепіння,
шедевр,
що вийшов з-під руки,
й до нас доносить
дим гіркий,
цей попіл думки
й нетерпіння.

О істино,
скажи мені,
чим вабиш ти людей
і хто ти?
За тебе йшли на ешафоти,
не каючись в людському: ні!
За тебе падали завжди.
І ти була над все дорожча.

Іду до тебе,
мов на прощу…
До себе світ весь – приведи!

Звертаючись до землі й неба, поет стає філософом і прагне осягти сутність минулого і майбутнього. Він стверджує золоті істини справжньої людської моральності, над якими не владний  швидкоплинний час:

До ницості дух не опуститься,
із жадібних люди сміються,
За гроші не все купується,
За гроші не все продається.

Калитка повна щоденно:
ієни, долари, франки,
фунти, ескудо, гульдени
в кишені течуть і в банки.

Хай гріш за грошем карбуються, –
куються вони й додаються..
За гроші не все купується,
За гроші не все продається.

А ще щира любов до людей, готовність до жертовності, і це він підтвердив ціною свого життя:

Метеорита розчерк синій
крізь смерть прямує до землі.
його життя –
в яснім горінні,
що розтинає груди млі.

І хочу я за далиною
років
сум’ять
і чистоти
метеорита яснотою
Горіти людям з висоти…

Віра, що добро переможе зло, що правда життя – кредо для поета:

Если умолкнет певец, 
Песню подхватят друзья, 
Пламя горячих сердец 
Смертью убить нельзя!

….
Требуй и ты от себя 
Правду о жизни, певец. 
Слово не знает преград, 
Слову дороги вольны, 
Слово – звенящий набат, 
Словом люди сильны. 

Поезія для Сашка – втілення совісті, бережливого ставлення до людини, до сонця, зірок, квітів:

Зорі світло землянам несуть,
воно холодне, зорі ж – гарячі.
В кожного є – й саме в цьому суть –
зірка своя – і жива, ще й зряча.

Впала зоря – обірвалось життя.
Скільки ж то доль в зорепаді  розтало!
Народження й смерть, і нема вороття:
колесо Сонця, за ніччю світанок…

Зоре моя! Недосяжна й далека,
тремтять під тобою сторіччя круті.
Мій ангел-хранитель
чи добрий лелека
мрію підхопить на крила в путі…

***

Любові квітка,
ніжна та безмовна,
не займана вітрами перемін,
у полі долею залишена
немовби,
і ти її цілунком опромінь.
Чий дар вона,
і як про те повідать –
чому дівча сумне
без довгих кіс…
Моєї долі випадковий свідок –
волошка,
скошена в липневий сінокіс.

Пристрасть пізнання, причетність до щоденної роботи цього світу, залишити свій слід людини і поета в рядках 

Я кришталеву чашу піднімаю,
хвалу складаю Божим небесам –
хай квітне дух природи у розмаї
і множаться всесвітні чудеса!

Річок могутніх весняні розливи,
стрімкі тополі, що сягають хмар…
Духмяні пахощі васильків після зливи
пробуджують душі співочий дар.

Поезія для Сашка – символічне пересування камінчика-слова на крок уперед, у незнане, а це напруження думки:

Що на заваді в цьому світі мрій –
Вулкани, бурі?..
Думайте, поети!
А ми туди,
Де впертий вітровій, –
Пересуваємо камінчик на планеті!                                                          

Проникнення в суть давноминулого – поезія філософська, яка розкриває сутність людини:

То хто ж то був?
Холоп чи кочівник,
чернець, що вирушив
у піст святий в пустелю?
Одне я знаю:
над собою стелю
роздер він –
в небо поглядом проник.

То хто ж він був?
Мислитель а чи воїн,
що подвигами здивував свій вік?
та, вірю,
над таїнами живими
не міг склепити він повік.

Він бачив наші зорі та планети,
ламав ті списи в течиві буття.
Його тривожило:
людино – хто ти? Й де ти?
Й чи є до витоку у річки вороття?..

…А небо в зорях, у метеоритах –
лопатою цей світ не перерити.…..

І хоч піщинка ти,
хоч зростом ліліпут,
а в Космос спрагло
тягнешся думками,
і вже виносиш на орбіти камінь.
Ти – розуму вінець, творець.

Жага пізнання, мрійливість юнака:

Тече між пальців час,
немов пісок,
нестримними секундами
біжить…
З низин ще не дійшли ми
до вершин,
а вже у скронях сивизни мазок.
Поквапсь, мій друже,
все ще може буть,
до дій з утоми
розбуди мене,
і підкажи –
хай нас не промине –
затята віра в мрію голубу.

Поезія кохання. Вона то світла і радісна, то сумна від нероздільного почуття. Чистота кохання до дівчини і перехід до образу Батьківщини:

Лорентино, Лоро, Лорієтто,
ти любов моя, що з мрії пророста…
Павутинко сонячного світла,
о яка для мене ти свята!

Ти – земля моя, моя Вітчизно,
часточко того, що зветься Русь.
Я за тебе, рідна і пречиста,
без вагань в атаку піднімусь!

І верхівка людської моральності – достойний прощальний лист Стовби до коханої, а ще - віра в красу життя, красу кохання:

Любовь – надежда, если веришь.
Любовь – загадка, если ждешь.
Ни с чем ее сравнить не смеешь,
А потеряешь — не найдешь.
Любовь – весенние рассветы.
Любовь – полярная звезда.
Любовь – движение планеты.
Любовь в движении всегда.
Она приходит к нам нежданно
Всегда прекрасна и светла.
Порою кажется нам странной,
Но удивительно чиста.
Любовь – секунда или вечность?
Любовь – награда или плен?
Любовь – безумство иль беспечность?
Любовь – единство всех времен.

Трепетне ставлення до жінки, захоплення її красою, усмішкою:

Жіноча усмішка…
Чи є що рівне їй?
Морські припливи й недосяжність скель,
і в матіолах залишок осель –
такі приємні в пам’яті моїй!..
І той, хто усамітнення шукав,
у ній відкрив пречистий шал кохань.
Цей погляд – сяйво з ніг до голови!
В жіночій усмішці,
о світку мій,
живи!

Трепетне ставлення у поета і до природи, рідної землі:

Не потривожмо тишу лісову,
струнких дерев святе заціпеніння,
густого листя миле безгоміння…
Не потривожмо тишу лісову.

Не потривожмо тишу лісову,
дерев осінніх золоту корону,
їх відданість
німотну.
безборонну…
Не потривожмо тишу лісову.

Схиляння перед красою світу, радістю буття, віра в людське щастя:

 

                                                                              Пусть будет жизни бег…

Укажи мне дорогу к дому, 
Где искрится тепло очага. 
Завтра будет все по-другому, 
И не будет свирепствовать мгла. 
Завтра будут в синеющем небе 
Легким пухом летать облака. 
И усну я в нескошенном хлебе. 
Завтра будет… 
Ну а пока 
Укажи мне дорогу к дому, 
Я как друга тебя прошу, 
Ведь тропинку к родному порогу 
Я полжизни, поверь мне, ищу. 
Укажи мне дорогу к дому… 

***
Величний плин Дніпра,
Немов орла політ,
І полум’яний схід,
Де пісня в росах трав.
А хвиля та,
Що в молоці туману, –
Втамує сину біль
І зцілить рану.
За матір поведе на бій.

Кожен рядок хвилює, вражає не за роками глибоким змістом, громадянською причетністю до світу й відповідальністю за світ, а ще – мудрістю. Мотиви воїнського обов’язку, готовність захищати рідні поля…

Метеорит живет мгновенье, 
Сгорая в дымной синеве. 
Его отвесное паденье 
Сквозь смерть направлено к земле. 

И я готов, летя сквозь годы, 
Метеоритом в синей мгле 
Сгореть, сжигая все невзгоды, 
Во имя жизни на земле. 

Найбільш вдалішими є вірші Стовби про Вітчизну:

Синява небесна скрізь,
ріки і поля.
Сонячна душі іскрінь –
це моя земля!
Зорі хором водяться,
небокрай сія.
В калинах-шовковицях
щебет солов’я…

І трохи степове:

Ген світи шепочуться –
Скільки в тих висот!
Світку, в тебе хочу я
Брати мед із сот.

Прийде мить прощатися,
й, краю мій, повір…
Душу, мов лещатами,
здушить хижий звір…

Саша Стовба, перш за все, романтик, який створив свого літературного двійника Дарбі Гріна, з яким куталися в попони, грілися біля вогню в чеканні солодких снів, а ранком – по конях:

…ми в біді назустріч весело скакали –
я
і мій напарник
Дарбі Грін…

Розуміння свого роду через батьків, через перекази бабусь-дідусів втягує в таємничий колообіг життя:

Краю мій,
з тобою ми до скону,
все довкіл і до глибин –
моє.
Я – людина,
світку мій.
не сон це,
ген житами поле виграє!


Я люблю степи і в них – дороги,
сонцем пересіяні міста.
Краю мій, крізь радощі й тривоги
я із твого лона проростав.

***

Війна змінює кожного: когось робить
кращим, а когось – набагато гіршим, ніж він був.
З війни ніхто не повертається таким яким туди пішов.

Алі Аншероні.

 

Створено: 26.12.2017.
Редакція від 02.02.2018.
Світлана Сухіна
Бібліографія:

Стовба А. Песня грозы сильней: Стихи.– Днепропетровск: Промінь, 1981.– 47 с.
Стовба А. За тебя – в атаку!..: Стихи.– М.: Мол. гвардія, 1983.– 95 с.
Стовба А. Звезда рождается в огне: Стихи.– М.: Мол. гвардія, 1983.– 32 с.
Стовба А. Подвига полет бессмертный: Стихи.– М.: Воениздат, 1983.– 45 с.
Стовба А.И. Мама, я вернусь...: Стихи / Автор вступ. ст. А.М. Дмитренко.– К.: Рад. школа, 1987.– 104 с.
Стовба А. Стихи // Антологія поезії Придніпров’я.– Дніпропетровськ, 1999.– С. 350–357
* * *
Пальм А. Его называли Аистом // Пальм А. Спрашивайте у любви: Очерки о моих современниках.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– С. 4–11.
Дмитренко А. Александр Стовба.– М.: Политиздат, 1986. – 117 с.: ил. (Когда им было двадцать).
Дмитренко А. Аист: Худож.-докум. повесть.– К.: Дніпро, 1986.– 303 с.
Дмитренко А. Аист: Худож.-докум. повесть.– К.: Воениздат, 1990.– 557 с.
Крот В.И. Поэт Александр Стовба.– Днепропетровск: Поліграфіст, 1998.– 35 с.
* * *
Дмитренко О. До багнета перо прирівнявши // Ранок.– 1983.– № 4.– С. 10–13.
Логинов А. Аист, несший веру в жизнь! // Зоря.– 2014.– № 87 (21.11).– С. 13: фот.
Пальм А. Вихрь пламени взметнулся и погас // Наше місто.– 2001.– 3 квіт.
Свита И. Пеня А.И.Ста // Днепровская правда.– 2008.– № 27 (11.07).– С. 11
Семенова Ю. «Мы отцов не забыли традиции...» // Днепр вечерний.– 2008.– 8 февр.– С. 18.
Царенко В. Аист: зруйноване гніздо // Злагода.– 2009.– № 13 (18.02).– С. 3 : фото
Чернишова Н. Песня сердца // Сов. воин.– 1982.– № 23.– С. 7–8.
* * *
«Аіст: сильніший від смерті» https://dt.ua/SOCIETY/aist_silnishiy_vid_smerti.html
Рой Е. Аист – птица добрая: http://avtomat2000.com/stov.html