Ніна Хіль відкриває секрети власної творчої "лабораторії" в літературі

Хіль Ніна Петрівна

  • 18 лютого 1951 |
  • Місце народження: с. Василівка Новомосковського району Дніпропетровської області |
  • поетеса, прозаїк, драматург, журналіст, член НСЖУ (1986)

Чим цікаві письменники читачам? Вочевидь, тим, що їм у певній мірі вдається створити світ, схожий і несхожий на той, у якому вони та їхні сучасники живуть.

Хіль Ніна Петрівна закінчила Дніпропетровське музично-педагогічне училище (1969), філологічний факультет Дніпропетровського державного університету (1979). Директор-головний редактор регіонального видавництва в Західному Донбасі та газети «Вісник шахтаря»  (1992–2014). Поетеса, прозаїк, драматург. Має 4 книги – повість «Спекотне літо у Донбасі» (1996), роман «І під кригою тече ріка» (2005), збірку «На відстані любові» (2005), повість-феєрію для школярів «Золотий ховрашок» (2012), драму «Зелений коридор». Десять років керувала літературним об’єднанням імені Ганни Світличної. Лауреат премії ім. Олександри Кравченко (Девіль) (2016). Посіла ІІ місце в обласному літературному конкурсі ім. В. Підмогильного. Член НСПУ (2014), член НСЖУ (1986).

Чим саме цікаві письменники читачам? Вочевидь, тим, що їм у певній мірі вдається створити світ, дуже схожий і несхожий на той, у якому вони та їхні сучасники живуть. І ця несхожість пов’язана з дивним світінням, котре часом випромінюється від особистості автора. Чим цікавіша, значиміша ця особистість, тим більша сила тяжіння. Книги таких авторів у пам’яті читачів залишають особливі та неповторні відчуття надовго.

Сьогодні моя співбесідниця – Ніна Хіль, поетеса, прозаїк, гуморист і драматург, а в юності – ще й акторка народного драматичного театру й телеведуча. Вона – член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, член правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ. А ще багато років успішно керувала літературною студією ім. Ганни Світличної при редакції регіональної багатосторінкової газети, де працювала головним редактором. Тож має величезний досвід з виховання нової генерації літераторів і може дати цінні поради не тільки початківцям...

– Ніно, з чого починається письменник?

– Хтось почне стверджувати, що літератор виростає нібито від бажання писати. Інші – тоді, коли його починають публікувати.

А я вважаю (і це не новина), що письменник народжується ще в лоні матері та в лоні природи. Це, так би мовити, призначення, це від Бога, як і будь-яке інше життєве призначення. Цей шлях визначається долею: інша справа – вдається чи не вдається нам побачити, розгледіти свою долю. Бо кожна людина має у душі щось особливе, прекрасне. Але, перш за все, письменник народжується від болю – утробного, розумового, від болю душі. Коли з’являється біль від чужого болю, що зветься співпереживанням.

– Ти маєш десятки поетичних публікацій у журналах, колективних збірниках, кілька драм, роман «І під кригою тече ріка», поетичний збірник «На відстані любові», романтичну повість «Азовка Тіда», повість-феєрію «Золотий ховрашок» та інші, а ще є лауреатом кількох літературних премій. А з чого почалось твоє становлення як письменника?

– Початки моїх поетичних здібностей вперше виявилися під час літературних конкурсів у школі, де я займала перші місця. У чотирнадцять років написала оповідання «Перламутрівка» (досі є в архіві), в якому більш-менш уже свідомо працювала над сюжетом і художнім словом. Це історія дівчини, котра знехтувала першим коханням і вийшла в місті заміж за багатого чоловіка. Любила зодягатися у все блискуче та осяйне. Пізніше, зрозумівши життєву помилку, «перламутрівка» почала часто приїздити з маленькою донькою до рідного села та шукати зустрічей із однокласником. Але надаремно, бо той не пробачив.

– Які захоплення мала в дитинстві?

– У восьмирічній школі навчалися діти із трьох селищ – нашої Капітонівки, власне Тарасівки та Привільного. Працювали різні гуртки: співочий, танцювальний, драматичний та інші. В усіх я брала участь. А ще хлопчики й дівчатка з нашого села – майбутні козаки та амазонки – гарно плавали у водах двох досить довгих джерельних ставків, грали на вигонах у волейбол, футбол, улаштовували перегони на велосипедах, коли добиралися під час сухої погоди за три кілометри до навчального закладу. В дощову погоду та взимку – ходили пішки.

До того ж селищні діти завжди були зобов’язані допомагати в усьому батькам. Бо без ведення домашнього господарства, зокрема, наявності в ньому птиці та свійських тварин, а ще збіжжя, вирощеного на власних городах та збереженого в погребах, у ті роки годі було вижити.

А ще я дуже багато читала. Це культивувалося і мамою (вона передплачувала не лише різні республіканські журнали, в тому числі й «Новини кіноекрану», «Роман-газету»), але і подругою Ніною Кочат, котра, до того ж, дуже гарно малювала. Ми з нею систематично перечитали не лише всі видання у шкільних бібліотеках, але й досить значну книгозбірню селищного Будинку культури. Бувало, мама замовить мені якийсь роман узяти на її картку, то я швидше за неї у шостому-восьмому класі все перечитувала. Була старостою класу, вітала батьків на випускному вечорі від імені учнів.

– Певно, твої деякі здібності отримали розвиток у педагогічно-музичному училищі?

– Так. І там я співала популярні пісні під час концертів. До речі, на зведених заняттях із хорової майстерності, де найчастіше вивчалися по нотах класичні твори, викладачка-хормейстер призначала солістками то Наташу Нелень, то мене. Щодо занять танцями й ритмікою, то вершиною вважаю виконання на великій сцені училища вальсу «Каприз» П.І. Чайковського. Нас, шістьох дівчаток із курсу, тоді під час звітного концерту зодягли у справжні балетні пачки й узули в пуанти…

Та найбільше мені, звичайно, запам’яталися уроки літератури. До речі, твір на вільну тему про те, як минули після першого курсу літні канікули, викладачка Людмила Адамівна зачитала повністю, звертаючи попутно увагу всіх на те, які професійні прийоми я нібито вжила та як уміло описала знайомство зі старшим братом Олексієм (він дуже любив голубів) і навколишньою природою. Дякуючи доброму її слову, пізніше, вже у зрілому віці, означена тема вилилася у повість-феєрію. Був також дуже тісний духовний зв'язок із мамою, котра, маючи слабке здоров’я, од певних фізичних навантажень на роботі та вдома часом нездужала. Вечорами взимку вона вишивала рушники, для яких узори малювала сама. Навіть поступово зладнала до трьох ліжок дивовижні килими, бо не було за що купити справжні.

Кілька рушників та два килими досі бережу. Бо до них доторкувалися руки мами. Жили на той час бідно. Моєї маленької стипендії не вистачало. Приїду, бувало, з обласного міста на вихідні, то вона, не віддавши попередній борг, брала нову, хоча й незначну, позичку – у родичів чи сусідів. Земний уклін їй, що дозволила мені піти, як співається у пісні, у світ широкий поміж гарних людей… І в усьому ставилася до мене делікатно, допомагаючи в житті.

– То виходить, що з усіх різнобічних захоплень перемогла література?

– Певно, так склалися життєві обставини. Згодом закінчила філологічний факультет державного університету ім. Олеся Гончара, що значно поглибило мої знання не лише з теорії літератури, але й упорядкувало всі попередньо прочитані твори і ніби розклало вітчизняні та всесвітні шедеври літератури по поличках. Хоча, кажу, все могло скластися інакше.

Рік працювала в дитсадочку в підготовчій групі, рік викладала мову й літературу в школі та співпрацювала  кореспондентом в одній із регіональних газет. При нагоді, коли звільнилося штатне місце, мене запросили туди на роботу. Журналістика стала моїм найбільшим захопленням на десятиліття. Але, як я пізніше зрозуміла, й забрала також багато часу та енергії, котрі я могла б витратити на створення власних творів.

– Стосовно гуморесок. Окрема книжка так і не вийшла друком?

– Це було в юності. Ніби проба пера. Першу з них – «На високому рівні» – схвалив на студії, яку тоді відвідували молоді літератори, Григорій Шиян, тоді вже член НСПУ, й порадив кудись надіслати. Я від руки акуратно переписала й надіслала, знаєш, куди? Прямісінько до редакції письменницької газети «Літературна Україна». Яким же було моє здивування, коли, отримавши на Новий рік перший номер цього видання, побачила на самому верху, праворуч од ялинки, свою гумореску. Дуже зраділа.

Наступну, під назвою «Ситуація», надіслала до журналу «Перець». І ось отримую листа на сторінку від метра гумору Олега Чорногуза, де він тепло й доброзичливо порівняв мій стиль письма з Чеховим й побажав подальших успіхів. Вашу, мовляв, «Ситуацію» уже було підготували до друку в журналі, але в редакції є незмінне правило: мають під нею підписатися п’ять членів редколегії, і ось один із них – утримався.

Того листа я показала на одному з обласних літературних семінарів Валентину Чемерису. Він узяв його, щоб ознайомитися, і, на жаль, не повернув. Одна з моїх гуморесок пізніше також потрапила до настінного календаря «Нива».

– Незвичайний вибір для жінки. Навіть не можу згадати, що з письменниць працював у цьому жанрі. Свого часу ти могла б стати гумористом, але...

– Могла б. Але мене більш серйозно вабили інші жанри: поезія, проза, драматургія.

– Знаю, що ти деякий час працювала на Незалежному регіональному телебаченні?

– Так, вела серйозну аналітичну програму «Україна сьогодні», водночас не полишаючи посади головного редактора у власній редакції, де був основний заробіток.

– Як ти оцінюєш свої поезії, повісті й романи, котрі вийшли друком у різних видавництвах?

– Нехай оцінюють інші.

– Зрозуміло. Тоді давай поговоримо про сам процес творчості, так звані «інкубаційні», тобто підготовчі, періоди перед написанням великих за обсягом прозових чи драматургічних творів.

– Кожна робота, вважаю, має бути серйозно пропущена «крізь себе», їй належить стати ніби часткою істоти автора та, у відомому сенсі, його відображенням. Буває, що замисел, тобто сюжет, є, але виникає, особливо в початківців, що взялися за повість, роман чи драму, незрозуміла пауза.

Запевняю, вона закономірна, бо то починається непомітно для письменника накопичувальний період, кожен день щось додає. Про це добре знають досвідчені автори. Здогадка, враження, уява, слово, незначний, здавалось би, штрих – усе згодиться, відфільтрується, знайде своє місце. Потім настає ще один відповідальний період – збагачення,  не лише тексту, але й розширення замислу...

– Я помітила, що своїх героїв ти перевіряєш на міцність, підводиш до останньої межі, примушуючи зробити, можливо, найважливіший вибір: як жити далі… Так було і з журналісткою Ганною – героїнею роману «Могутня сила», художником-мариністом Григорієм Морозенком («Азовка Тіда»), колишнім воїном-афганцем – безхатьком Маренею («Золотий ховрашок»)…

– Саме так. Якщо вже ми з тобою зайнялися важкою і невдячною справою – відстеженням шляху од авторського задуму до втілення, то спробуємо поставити в і х и. І тут без заглиблення у характери не обійтися. Бо неможливо переоцінити їхнє значення. Без них усе позбавлене життя, інертне та штучне, а з ними все оживає та набуває природності. Можна скільки завгодно відчувати в собі ліричну стихію, добре знати предмет своїх творчих інтересів, по-своєму бачити й розуміти його, але мають обов’язково народитися живі люди, здатні взяти цю ношу на свої плечі. Уяви собі стратега без війська – чого варті його найсміливіші диспозиції. Тобто, не можна створити типи, поминувши характери.

– Уточнимо: характери героїв – це...

– ...істинні пристрасті та спонукальні мотиви. Це життя душі, життя не на виду, а в глибинах, те, що ми не поспішаємо оприлюднювати. Це багатство натур: суміш того, що в них сильне й монолітне, з тим, що слабке й уразливе, а ще поєднання усього, що заслуговує на радісне захоплення, із тим, що викликає протест. Це – джерело будь-яких стосунків, із усіма їхніми поворотами, часом непередбачуваними. Вважаю, що характери – це реальність і ґрунт, лише в них герої набувають живої плоті та істинності символів.

В юності ти грала в народному театрі, але стала не акторкою, а драматургом

– В юності я два роки мешкала в містечку Білокоровичі Житомирської області, де мій чоловік після закінчення навчання у Дніпропетровському університеті відбував обов’язкову дворічну службу у званні лейтенанта. До речі, колектив театру, до якого мене запросили, функціонував при Будинку культури офіцерів десятиліттями і, звичайно ж, ще до моєї участі отримав те почесне звання. Отже, два роки я грала на сцені, та ще й часто-густо головні ролі. (Зараз колишнє чудове містечко в Поліссі, як я дізналася з Інтернету, майже не функціонує, бо в роки незалежності звідти була виведена військова частина).

Далі життя склалося так, що акторкою я не стала, але той внутрішній стан піднесення запам’ятався й спонукав спробувати прожити життя не одного героя, а багатьох. Так народилось бажання створити п’єсу.

– Ніколи серйозно не спілкувалась із драматургом. Отже, збираюсь надолужити і детально розпитати про специфіку творчості. Зізнайся, чи важко писати п’єси? Або, інакше: що писати важче? Чи є якісь відмінності між п’єсою та, наприклад, романом?

– Аж ніяких відмінностей. Пишу так само, як й інші твори. Перед усе треба відчути в душі присутність чогось нового, нехай і неясного, але такого, що породжує хвилювання. Ще нібито нічого й не проявилося, але щасливий той, хто вловить сигнал – передвісник творчого задуму й натхнення. До речі, такий ліричний поштовх може настати в будь-яку неочікувану мить. Секрет удачі: стан душі, сердечне налаштування, несподіване загострення внутрішнього зору, та найголовніше – поєднання внутрішньої музики з тією життєвою симфонією, що лунає навколо…

– Звідси робимо висновок, що ти впевнена: мистецтво відтворює життя і, водночас, його вивчає.

– Вірно. Чим гарячіше буяють пристрасті в п’єсі, тим інтенсивнішою має бути робота духу драматурга, бо саме почуття та вчинки його героїв і визначають мистецьку ціну твору.

– Тобто, герої п’єси (незалежно від їхньої зайнятості) завжди люди відібрані? Чи то пак, ти, як драматург, вигадуєш, так би мовити, типового героя? Як от у твоїй останній драмі «Зелений коридор, або Генерали в вогні»…

– Головна героїня Олеся Омелян – військовий тележурналіст, волонтер і бард. Таких відчайдушних та героїчних жінок, виявляється, дуже багато в Україні, особливо під час нинішньої війни на Сході. Вони і пілоти, і снайпери, і розвідники, і медики, і куховарки, і волонтери… Але я добре знаю, що це жодним чином не позбавляє мене обов’язку зробити ту героїчну жінку з фронту, Олесю Омелян, котра випадково потрапила в гості до знайомих, цікавою у середовищі кількох благополучних генеральських сімей, що живуть у Києві й зібралися на чергову вечірку.

– У п’єсі діють і негативні персонажі...

– А як же без них? Вони посіли належне місце. Актори в майбутньому можуть грати їх у гротескному ключі. У режисера також є можливість обернути ту драму на трагікомедію. Усе залежить від зародження і дозрівання характерів ще на тому етапі, коли автор, тобто, в даному випадку я, сідаю за стіл. Це і зрозуміло – на кінчику пера багато сюрпризів. Добре, коли твір народжується живим і слідує своїм законам, але він може і збунтуватися, коли автор не бере до уваги жодних законів.

– Ти вдруге акцентуєш увагу на характерах.

– Вірно. Неможливо переоцінити їхнє значення. Повторюю, без них усе – нежиттєздатне або несправжнє, а з ними — все оживає та набуває природності. Герої «Зеленого коридору» на наших очах, здається, проживають ціле життя – люблять ходити в гості, зі смаком їсти, зі смаком пити, отримувати чини й ордени, улещували потрібних людей, отримувати й давати хабарі, не забуваючи при цьому вдавати з себе щирих патріотів…

– Так, характери, зображені у п’єсі настільки об’ємні, що крізь них ми сприймаємо і боротьбу ідей, і справжній патріотизм багатьох офіцерів вищого та середнього ешелонів, і трагічні події під час війни на Сході, героїзм рядових бійців, загибель багатьох поранених під час виходу по так званому «зеленому коридору»…

– Насправді детективна інтрига в цій драмі закручена в основному навколо історії із одним-єдиним хабарем. Хоча з Інтернету ми добре знаємо, що в «Укроборонпромі», котрий «обріс» усякими липовими фірмами з постачання зброї на фронт, не так уже все і благополучно.

У цій п’єсі я не стала аналізувати наявні недоліки та досягнення зазначеної вище серйозної та відповідальної державної установи. Просто дивна інтрига із хабарем, котрий невідомо де на довгий час подівся, допомогла мені висвітлити характери героїв, їхнє ставлення один до одного та до подій на Східному фронті.

– П’єса дуже актуальна в наш час. Ти пропонувала її театрам?

– Ще ні. Планую незабаром видати книгу, ось тоді й розішлю за адресами. Ще в юності мала змогу зустрічатися на сцені з глядачами в залі й ті зустрічі переконали, що чим довірливіше ми ділимося своїм сокровенним, тим швидше народжується взаємозв’язок із аудиторією. Бо ступінь причетності глядача до того, що діється на сцені, майже завжди обумовлена мірою здатності автора, а затим і актора, до самовіддачі.

– Що ж, зараз нам вдалось обговорити твоє життя-буття у дитинстві, юності, поступовий розвиток здібностей, ти відкрила секрети власної творчої «лабораторії» зі створення характерів…

– Ні, вони, вочевидь, не мої, а загальноприйняті. Вважаю, що без них і гарного сюжету – немає сенсу й починати твір. Бо, якщо в живих персонажах дихає справжнє життя, вони обов’язково зіткнуться між собою і висічуть іскру (конфлікт), заодно ще й підкажуть авторові, що має далі з ними статися.

– З почутого можна зробити висновок: кожен письменник має у душі щось особливе та прекрасне. Дякую за інтерв’ю. До наступних зустрічей!

 

Створено: 15.08.2018.
Редакція від 21.08.2018.
Еліна Заржицька
Бібліографія:

Хіль Н.П. На відстані любові: поезії, проза.– Дніпропетровськ: ІМА-пресс, 2005.– 199 с.
Хіль Н.П. І під кригою тече ріка: роман-трилогія.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2006.– 248 с.
Хіль Н.П. Золотий ховрашок: повість.– Дніпропетровськ: Пороги, 2012.– 171 с.
Хіль Н. Ми, вкраїнці, мов сад...: [Вірші] // Степова Еллада: альманах письменників Придніпров'я – учасників обласного патріотичного літературного конкурсу / ред.: В.А. Луценко, Є.Ф. Безус, Г.М. Гарченко та ін.– Дніпро: Журфонд, 2016.– С. 33–36
Хіль Н.П. Зелений коридор: драма // «Степова Еллада: альманах письменників Придніпров'я – учасників обласного патріотичного літературного конкурсу.– Дніпро: Журфонд, 2017.– №2 . – с. 30-33
***
Хіль Н. «Як замерзла гілочка – жду весну. В синій морок ночі – не засну..." // Вісник шахтаря.– 2001.– 16 лют.
Хіль Н. Козацькому роду нема переводу, або Козаки в тілогрійках теж козаки // Вісник шахтаря.– 2004.– 25 листоп.– С. 8–9.
***
Кулик І. "На відстані любові" // Зоря. Ветеран Придніпров'я.– 2005.– 12 листоп.– С. 2.
Марущак Г. Ганна Світлична уже належить вічності, а нам - її поезія… // Західний Донбас.– 2015.– № 15 (15.04).– С. 10.