Арсен Хачатурян: Верхні ноти

Хачатурян Арсен Арамович

Україна, Дніпропетровська область

  • 14 серпня 1989 |
  • Місце народження: м. Дніпропетровськ |
  • Музикант, модель

Робота моделлю в Еміратах та Китаї, музика довжиною у два життя та психологія, як шлях до себе.

Маленька дівчинка зачаровано слухала неймовірні звуки фортепіано. Вони були настільки прекрасні, що крім них та виконавця, ніби нічого й не існувало. Через десятиліття, звуки та виконавець були іншими, але захоплення слухача не стало менш повним. А польотність верхніх нот прокреслювала пунктири долі від батька — до сина.

Раннє дитинство Арсена було райдужним і прекрасним. Мама Любов Анатоліївна — домогосподарка, батько Арам Размікович — реставратор, сестра Ксенія, старший брат Євген. Школу Арсен називає часом більш відповідальним та складним. Не тому, що не хотілося вчитися й не тому, що, насправді, був дитиною домашньою, хоча дефіциту в друзях не відчував. Шкільна атмосфера не відразу повернулася обличчям доброзичливим, довелося пройти через глузування та юнацьке самоствердження однокласників. Сьогодні він називає це «жорсткими намірами суспільства, до яких готовий не був».

— Ти опирався цим намірам?

— Я був недостатньо жорстким для того, щоб вступити в конфлікт, намагався відходити від цього. Сильніше морально і фізично став, коли почав займатися Тхеквондо, Айкідо, плаванням. Не можу сказати, що в дитинстві щось особливо чіпляло. Мені часто ставили запитання: «Ким ти хочеш бути?». Але з уподобаннями визначився років у двадцять, у тому числі і яка література близька.

— Яка?

— Зараз читаю лише психологію, а до 16–17 років — взагалі нічого. Мені вистачало телевізору, інтернету, інших джерел інформації, книги й література здавалися старомодними дурницями. Можливо, це теж було нав’язано суспільством.

— Ти так легко вбираєш те, що нав’язують?

— Впливу піддаюся, але можу впливати й сам.

Арсен вступив до Гірничого Університету (зараз НТУ «Дніпровська Політехніка») на спеціальність «еколог-гідрогеолог». Кількома роками раніше ВНЗ закінчив старший брат Євген, тут уже вчилася сестра Ксенія. Вступив на бюджет, не хотілося обтяжувати батьків додатковими витратами. Любов і повага проявляються вчинками. Для нього це було нормою. Завжди.

— Ти часто повторюєш «суспільство», така потужна прив’язка звідки?

— З постійною вимогливою увагою до мене ставився батько.

— І це настільки сублімувалося до зовнішнього світу? А з вимогою щодо чого?

— З вимогою всього. Це стосувалося будь-якої дії, моєї роботи, поведінки, занять музикою. Тотальний контроль. І в мене, як у дитини, склалося переконання, що я завжди мушу відповідати стандартам.

— Музика у твоєму житті?

— На заняття із шести років, вплинув тато. Він теж навчався музиці, успішно, але в тодішнє музичне училище не вступив до неймовірного подиву всіх його педагогів. Пізніше була історія, коли він готував до музичного конкурсу учасників, які зайняли перше місце на всіх регіональних рівнях. Напередодні Всеукраїнського відбору, коли знову було перше місце, він вийшов на сцену і сказав захопленому журі, серед членів, якого було й керівництво музичного училища, що колись вони його туди не взяли. У присутніх був шок, публічно вибачалися. Але реальність є реальністю. Так ось, у шість років, тато запросив до мене вчительку музики Аліну Георгіївну Шилову, яка займалася в самої Олени Фабіанівни Гнесіної. Я сховався до шафи і протест цей тривав досить довго. «Ти не можеш знати подобається тобі чи ні, поки не навчишся», — цей аргумент батька в кінці-кінців мене переконав.

Через три роки я вступив до музичної школи, щоб здобути класичну музичну освіту. Через чотири — залишив, серйозно зайнявшись плаванням, вирішивши, що з музикою покінчено й цілий рік за інструмент не сідав. Обтяжували жорсткі репертуарні класичні рамки. Мені хотілося грати улюблений джаз, а в програмі давали всього кілька подібних творів на рік. Класика задоволення не доставляла, вивчити, зіграти, відпрацювати техніку — це багато праці й мінімум задоволення. Пізніше, я став знаходити те, що хочу грати, увійшов до смаку й ми знов запросили того ж викладача, який зі мною займався вдома. Загалом десять років. Кожні півроку проходили академічні концерти.

Сьогодні, папа Арсена — Арам Размікович каже, що його завданням було максимально навчити сина тому, що вміє, не сковуючи дії. Дати базу, якою б можливо було далі користуватися на свій розсуд. Йому й досі буває прикро, що Арсен може зіграти на піаніно, як здається його батьківському почуттю, трохи неточно. А син, навіть, виступаючи перед аудиторією в сто та більше осіб, ніколи не відчуває затиску. Якщо критика головного в залі немає. «У мене завжди руки тряслися, коли переживав батько, а він — переживав завжди. На кожному своєму виступі, я відчував це» — зауважує Арсен.

Це питання щодо впливу батьків на нашу свідомість. На реалізацію можливостей. І він завжди буде мати різні відповіді й відчуття для батьків та дітей. Надалі це відбилося в тандемі «Арсен — суспільство», у відповідностях глобальних і приватних. У його намірах та бажаннях. Лише згодом він зрозумів, що первинне те, хто ти є. Питання особистісного зростання відповідно до того яким був учора, став сьогодні, маєш бути завтра. В усьому. Переоцінка почалася, коли став займатися психологією. Це було на другому курсі університету.

— Спрацьовувало розуміння…

— Що живу неправильно. Можливо, у мене були якісь внутрішні страхи плюс, якоюсь мірою, невпевненість і я зрозумів — це потрібно міняти. До того ж, не зустрічав достатньої підтримки та необхідного розуміння, у яких мав потребу. Допомогла література, мова про книгу майстра трансакційного аналізу американця Еріка Берна «Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры». Вплив був величезним, порадив видання професор університету, після того, як пройшов у нього тест особистості за темою «Ким працювати?», у тому числі. Цікаво, але там було вказано, що працювати руками схильність у мене нульова. А саме в той час, я допомагав батькові й досить успішно займався реставрацією порцеляни, в загальній складності сім років.

— Сподобалось?

— Часом. Цікаве творче заняття, але шкідливе. Це робота з хімічними елементами, клеєм, лаками, всілякими покриттями. Плюс, у тому, щоб побачити готовий результат — створити з поламаного ціле. Але більшу частину часу я проводив вдома, до колективу та соціуму вписаний не був. Це обтяжувало браком спілкування. Через деякий час влаштувався до колл-центру. У мене тоді були проблеми з вимовою, я прагнув її розвинути. Працював і на фірмі, що займалася організацією навчання за кордоном, де в мене сформувалася чітка думка про від’їзд на навчання. За два роки засвоїв на хорошому рівні англійську, шліфував її в роботі, у тому числі, і коли пару місяців співпрацював із колл-центром британської компанії. Збирався їхати до Канади, вступив до Arbutus College BC, оплатив навчання, але тричі не отримав візу. Це було сім років тому.

— Потрібно було шукати інші «двері». Ці виявилися не твоїми.

— Так і вчинив. Мені виповнилося двадцять три й виїхати я вирішив, будь що. Напевно, на той час всередині себе вже досяг якоїсь планки, хотілося підтвердити її, що називається на світу, довести суспільству, що змінився та виріс. У власних очах, насамперед. Це була своєрідна контрольна точка, що в той момент була поставлена. Я вибрав для себе Емірати — Дубаї. Коли приїхав, грошей було тільки на місяць проживання.

— А це не страшно такий «політ над прірвою»?

— Абсолютно. До від’їзду, на форумах і через знайомих, я знайшов безліч людей, поспілкувався, мені розповіли, що та як. Якщо чесно, страшно було до моменту, поки не приїхав. У дорогу вирушив із дівчиною мого друга, нас зустріли, перший час відчувалася підтримка. Але, коли, оселився в кімнаті, де окрім мене жили ще два неголених араба з незрозумілими іменами — це було складно.

Винні у всьому ЗМІ. Арабський світ не такий, яким його показують по телевізору. Місцеві жителі добрі, чуйні, допомагають, немає агресії, злоби. Присутня там і толерантність до віросповідань, навіть законом заборонено висвітлювати цю тему, можна потрапити до в’язниці за те, що торкаєшся в розмові питань релігії.

В Еміратах прийшло повне звільнення від моєї тепличності, я зрозумів, що справжнім життям ще й не жив. Настала повна переоцінка. Через два тижні я знайшов роботу, через місяць, після оформлення, почав виконувати обов’язки. За півроку повністю адаптувався до робочого процесу та ментальності. Звичайно, з часом і особистим досвідом позначилися нюанси, коригування вражень, як від країни, так і від людей.

— Були уподобання, ким працювати, коли ти їхав або просто бажання відірватися?

— Конкретних планів не було, варіанти — так, готельно-ресторанний бізнес, наприклад, але я розумів, що це буде важко фізично та морально. Другий — продажі і я влаштувався до «Zara». Це, звичайно, зовсім інший рівень сервісу, обслуговування та продукції. Бренд із продажу перший у світі, колосальні потоки людей, атмосфера інша. Навантаження божевільні, але це було того варте.

Якщо говорити про взаємини. Там живуть і працюють люди з усього світу — румуни, араби, болгари, росіяни, українці китайці, казахи. Усі різні не тільки ментально й в «Zara» пильну увагу приділяли взаємодії в команді. Психологія допомогла. Знання та розуміння типів людей, що вони хочуть, чому поводяться так, а не інакше. Саме тоді я зрозумів, що почав жити повноцінно самостійно та свою проблему із суспільством та відповідністю один одному — вирішив. Моя внутрішня «війна» закінчилася.

— Але зупинятися ж на цьому не хотілося?

— Я починав із продавця-консультанта, через півроку став ментором — людиною, яка навчає нових співробітників. Через два — мене готували на позицію менеджера. Зростання всередині компанії, давалося легко: я мав повагу з боку менеджерів, вони допомагали в розвитку — відправляли на всілякі тренінги.

Але в мене не зійшлися погляди з керівництвом, напевно, все-таки різниця культур і нерозуміння позначилися. Я вирішив піти, кардинально змінивши свій напрямок та стиль життя. Мені часто радили, зайнятися модельним бізнесом і одного разу я познайомився з дівчиною-моделлю, яка була «Міс Білорусь» та деякий час працювала в Китаї та Європі. Саме від неї почув про можливості роботи в Піднебесній, можна сказати, вона відкрила мені цю країну. Я ніколи не думав, що потраплю до Китаю, але розповідям довірився.

— Ти довірливий?

— Довіряю, але не сліпо. Керуюся фактами. Рівень відчуття в мене виробився завдяки психології, розвинена інтуїція. Я встановив спеціальний додаток WeChat та почав спілкуватися з людьми, знайшов групи модельні та до приїзду в Китай уже мав невеличке портфоліо, з’явилися й варіанти роботи. А займатися модельним бізнесом, почав ще в Еміратах. Я перевівся в «Zara» на півставки і протягом тижня знайшов роботу моделлю в Дубаї. Це були рекламні ролики для готелю «Rixos», для спеціального мобільного додатку державної компанії «DEWA», займався рекламою і для мобільної компанії «Etisalat», були фотосесії одягу, бейсболок. Мені це відразу сподобалося: робота постійно нова, різна, знайомства, що були неможливі в магазині, наприклад. У мене є друг — офіцер Дубайської поліції, де служать тільки місцеві жителі й познайомитися з ним за інших обставин, було б неможливо.

Думки про Китай не покидали, на той час я зібрав уже досить інформації про те, як там рухаються справи з модельним бізнесом. Пропрацювавши в «Zara» більше двох років, уже міг розірвати контракт без сплати неустойки.

— Не шкода було звільнятися, усе ж перспективна робота?

— Коли я звільнявся, ситуація з моїми перспективами бачилася вже інакше. Я поговорив із менеджерами, поцікавившись чи щасливі вони, працюючи на своїх посадах. Вони відповіли, що були більш щасливі, працюючи продавцями, тому що не мали того психологічного тиску та стресів. Я абсолютно не шкодую, що пішов.

У якості продавця-консультанта, уже проявив себе як менеджер, після першого року роботи, фактично, виконуючи його роль. На оперативки завжди приходив із комплексом практичних пропозицій. Я відчував і позиціонував себе, не тільки, як виконавець, але й організатор. Поради враховували, але з посадою не поспішали. Було, навіть, угруповання менеджерів, налаштоване проти: «Ну, яка геніальна ідея відвідала тебе сьогодні?», — любили вони повторювати. Звичайно, конкуренція. Тому я чітко вирішив, що наступна моя сторінка — Китай, і якщо є інше нове життя, культура, що розчиняється тобі назустріч, чому б її не обрати.

— Відмінності відчув відразу?

— Кардинальні — у людях. Вони бояться, підходиш із самим невинним питанням англійською «де розташоване таке-то метро?» і вони можуть просто втекти.

— Ти займався в Китаї тільки модельним бізнесом?

— Звичайно, цього було замало, для того, щоби там прожити й у плюс я почав навчати дітей англійської мови. Пропозицій із репетиторства було кілька, одна в садочку на віддаленні, але після візиту туди був розчарований жахливо, зателефонував батькові та оголосив, що ніякого викладання не буде. Через пару годин заспокоївся й наступного дня, підготувавшись ще краще, відправився до дитячого садочку поблизу. Сподобалося там шалено, у дітей закохався з першого дня і вже після наступного заняття вони бігли до мене з обіймами. Я пропрацював там два місяці. Півгодини викладання до обіду, півгодини — після. Весь інший час, повинен був там перебувати, годувати, будити і тому подібне.

— «Вусатий нянь». 

— Так. Хороша зарплата, я витрачав на проживання та міг відкладати гроші. Після Еміратів, став більш агресивним, життя там змушує бути «вовком», у Китаї ж — усе по-іншому — потрібно бути веселим та усміхненим, а я прийшов таким серйозним, ніби на іншу роботу. У мене поцікавилися, чому, чи мав досвід роботи із дітьми. Минуло дня два і я влився в цю справу абсолютно, діти відкрилися мені, прийшло відчуття цінності цих моментів. Але, звичайно, це не було моєю роботою номер «один».

— Модельний бізнес…

— Я займався TV commercial. У принципі, у мене це виходить краще, ніж фотографії, мені це цікавіше. Думаю, бачать це й фахівці, тому й беруть до участі в подібних роликах. В Еміратах організація телевізійної роботи  та зйомки набагато якісніше. У Китаї все хочуть зробити швидко та дешево, у мене, навіть, були випадки, коли знімали на телефон, без спеціальної апаратури та світла. Звичайно, це впливає на кінцевий результат. Є відсотків 20–25 робіт, які я навіть не хочу показувати, вони не варті цього за якістю зйомки та за матеріалом.

— Емірати та Китай, у чому відмінності?

— Культура. Дубаї відрізняються від Китаю, мова не про арабів, ми говоримо про людей, які туди приїжджають, вони стають дуже агресивними, жорсткими. Потрібно боротися за своє місце. У Китаї ж усе легко, доброзичливо. Я жив на півдні в місті Шеньчжень, що на кордоні із Гонконгом. Тепло, доступ до моря та до Гонконгу я їздив щотижня, просто пірнути в море. Сів на швидкісний поїзд і через хвилин двадцять у центрі. Напевно, років п’ять тому слово Гонконг для мене означало, щось недосяжне, як машина Rolls-Royce.

Що стосується наповнення життя. Говорячи про особисті відчуття, можу зауважити, Емірати — це розкіш, тусовки, вечірки, постійно необхідно виділятися, тому що всі навколо супер-круті. Тому, є бажання “дотягуватися”, відповідати, і не тому, що суспільство впливає, як раніше я б сказав, просто по-іншому там жити не цікаво й до цього звикаєш. Коли вперше після Дубаї через півроку, приїхав до України у відпустку, адаптувався складно. Там ритм життя полярний, постійно відчуваєш себе в тонусі.

А Китай — це релакс, ти живеш ні про що, не хвилюючись, ні в чому не відчуваючи потреби.

— Китай тобі ближче за відчуттями?

— З комфорту та гармонії душевного й матеріального стану. Скажімо так, якщо б у мене було багато грошей в Еміратах, був би не проти жити й там. Але Емірати — це боротьба за все, там складніше знаходяться друзі та незмірно складніше заробляти, щоб відповідати рівню життя. Там необхідно весь час усе доводити, більшою мірою оточуючим або тому ж суспільству.

Мешканці СНД, які живуть у Китаї, зовсім інші ніж в Еміратах. В Емірати приїжджають «агресори», які хочуть урвати собі блага. Завзяті тусовщики. У Китай — відправляються доброзичливі, спокійні люди, які віддають перевагу йозі замість дискотеки. Зовсім інший спосіб життя. У Китаї шикарна природа, хочеться злитися з нею й це теж велика різниця. Ліси, гори, можна ходити в походи. Ми піднімалися на висоту 900 метрів, з підніжжя, спускалися до моря ввечері. Така краса!

Можливість подорожей відкрила прекрасний світ з усіма його фарбами. Угорщина, Австрія, Польща, Чехія, Словенія, Італія, Хорватія. Мені дуже сподобалася Італія. Навіть не Іспанія, а саме Італія.

— А за кордоном із тобою поруч опинялися друзі або попутники?

— В Еміратах, швидше, попутники, навіть, коли я звільнявся з роботи мій єдиний друг — індус, сказав: «Коли поїдеш, про тебе ніхто не згадає, крім мене». Правда. У Китаї я прожив вісім місяців, у мене є один дуже хороший друг, ми з ним тепло листуємося, є і приятелі, які цікавляться моїми справами, ми на постійному зв’язку. Головна відмінність — людяність. В Еміратах — її просто немає, лише принцип ти — мені, я — тобі. Якщо їм не вигідно тобі допомагати — не допоможуть. Це бізнес. Вони живуть за законами бізнесу.

Проблем особистісних у мене немає. Я все вирішую швидко, де б не працював. Завжди успішний, затребуваний, просто не потрібно пред’являти до мене дурні й необгрунтовані вимоги, обтяжувати, це дискомфортно. Розуміння це в Еміратах лише посилилося. Начальників там у мене було три людини — менеджерів середньої ланки та один — головний. Кожен встановлював свої завдання, часом різновекторні. А в у мене, насамперед завжди є задача працювати на самого себе, бути самому собі господарем. Адже за гороскопом, я Лев — і краща робота для Лева — це «бос босів».

Модельна робота дає простір у цьому плані, навіть, якщо режисер і має настанови — це все одно свобода, абсолютна й ти можеш робити, як бажаєш. Це було в Дубаях та в Китаї. Потрібно справити відповідне враження, є зовнішній малюнок, але я все одно можу зробити все, спираючись на власне бачення. Завдання, що має бути візуалізоване, одержує додаткове авторство, розкриваючи мене й суть ролика максимально яскраво. Творцям подобається, як я виглядаю в кадрі, вони кажуть, що це природно.

— Ти не залишав занять музикою й за кордоном, і в тебе є авторські музичні твори…

— Одного разу до мене завітала думка: «Ноти — це важко, їх треба вчити, може простіше створювати власну музику». Я відмовився від нот, складав і запам’ятовував, ставлячись до процесу не теоретично, а творчо. Моя музика — це почуття, відображення емоцій. Речі, які створюю, називаються «Радість», «Любов», «Щастя», «Впевненість». Я пишу, за основним почуттям. У цей момент мені важливо створити, а не щоб почули.

Спочатку, не ділюся, це внутрішньо-сокровенне, що, можливо, іншим людям і не потрібно. Пізніше почуття проходять, ти перевіряєш ще й ще, і це перетворюється просто на витвір, без сильної взаємодії із пережитим. І вже інші, слухаючи, переживають замість мене. Одного разу в Еміратах, народилася мелодія «Злість», тато просто злякався за мене, коли почув.
Музику пишу на комп’ютері, це дає можливість працювати більш об’ємно, робити більш складні аранжування. «Вальс» свій потім вчив, як новий твір по нотах.

Я зміг купити піаніно в Дубаях, це було важливим показником моїх можливостей. Перед від’їздом до Китаю, продав його та написав, з цієї нагоди, прощальну музику. Послухавши, знайома сказала — це немов чоловік, якого кохають, їде, а дівчина прощається на пероні й біжить слідом за вагоном.

Ще граю на гітарі, практикувався два роки, виступаючи в клубах. В Еміратах мав акустичну гітару, коли приїхав до Китаю, спілкувався з приятелькою про музику, згадав про це. З’ясувалося, що її попередні господарі залишили інструмент, який вона мені й віддала. Трохи пізніше, знову купив собі піаніно. Як бачиш, музика супроводжує мене всюди.

— Тому що вона — у тобі.

— Може бути. В Китаї я теж створював мелодії, але вони були іншими — не мали тривоги.

— Що таке щастя?

— Робити те, що хочу. Коли плани, цілі кратні можливості реалізації. Єдине, що заважає бути щасливим — зовнішні чинники, це об’єктивні найскладніші перепони. Що стосується особистого життя. Найголовніше — це людина, людяність, якої дуже мало. В основному все побудовано на меркантильності та відносинах — ти мені, я — тобі. Це не моя історія. За кордоном я зустрічав тих, хто був цікавий. За певних моментів не склалося. Наші дівчатка, які їдуть за кордон, змінюються там абсолютно, отримують інший світогляд, так як і я.

— Впевнена, у нас спочатку закладено все, просто події або люди допомагають нашому відкриттю цих «скриньок із секретами».

— Напевно, ти маєшь рацію. Ти, ніби, про щось знаєш, відчуваєш, а потім знаходиш у картині світу підтвердження цьому та відкриваєшся. Що стосується арабського світу особистих відносин — це зовсім інакше. І жінки там інші, більш жіночні.

— Ну, вони соціально адаптовані інакше. У них, в основному, життя — це сім’я і дім.

— Можливо, я старомодний, але думаю, що так і повинно бути. До речі, за кордоном для жінки й реалізації творчої більше.

— Повертатися до Китаю плануєш?

— Я приїхав у відпустку й почався коронавірус. Звичайно, буду повертатися та продовжу роботу моделлю.

— Виключно моделлю?

— Надалі, бачу себе психологом практикуючим, лайф коуч-тренером.

— Гадаю, це важливо більше для тебе, ніж для твоїх потенційних клієнтів. Напевно, до кінця ще в собі не розібрався…
Верхні ноти. Це як ступені. Шлях до себе справжнього. Скільки їх ще буде в Арсена Хачатуряна та які? Ці відповіді — довжиною в життя.

У матеріалі використані фото та відео з архіву Арсена Хачатуряна

Створено: 18.06.2020.
Редакція від 18.06.2020.
Олена Ємельянова