Алієв-Ковика Сергій Якович
Сергій Алієв-Ковика

Народився 29 жовтня 1956 року на Приоріллі – у с. Бабайківка Царичанського району Дніпропетровської області. Вчитися академічним основам образотворчого мистецтва почав у місцевій художній студії Григорія Чернети. Фахову вищу освіту здобув у Московському поліграфічному інституті (майстерня М. Мітурича, 1983–1988). У Москві відбулося кілька знакових знайомств, зокрема з мистецтвознавцем Віктором Соловйовим і художником Володимиром Лободою. 1989 року повернувся до Дніпропетровська (нині – Дніпро), де почав працювати у самвидавному часописі «Пороги», редактором котрого був відомий місцевий літератор та дисидент Іван Сокульський.

Після повернення в рідне місто обирає свідомий шлях мистецького андеґраундного життя і разом із Володимиром Лободою, Володимиром Бубликом, Анатолієм Сологубом, Олександром Нем'ятим та іншими однодумцями здійснює спробу офіційно заснувати гурту «неофіційних» художників під назвою «Степ».

З 2006 року певний час викладав живопис, малюнок і композицію на кафедрі дизайну Київського університету культури та мистецтв (філія в м. Дніпро). Того ж року став лауреатом обласної літературно-художньої премії ім. В. Підмогильного. З 2014 року працює в майстерні станкової графіки «Пороги» при Музеї українського живопису м. Дніпра, там також облаштував і майстерню, де займається живописом. Відтоді починається чи не найпродуктивніший творчий та активний виставковий періоди в житті мистця. З 2019 року продовжує творчу роботу у Школі сучасного образотворчого мистецтва та дизайну ім. В. Сідура (м. Дніпро).

Починаючи з 1990-х років, став автором художнього оформлення численних видань, присвячених українським діячам, історичним розвідкам, літературі та фольклору нашого краю. Створив чимало серій живопису, оригінальної та друкованої графіки, витинанки, а також серії скульптури з каменю, дерева, заліза. Проводить майстер-класи з технік станкової графіки для дітей і дорослих. Бере активну участь у тематичних гуртових заходах і виставкових проєктах. З 2001 року влаштовує ґрунтовні персональні проєкти в різних містах України, зокрема у рідному Дніпрі, Києві, Луцьку. Твори зберігаються у Дніпропетровському художньому музеї, МСУМК у Луцьку, Музеї українського живопису м. Дніпра, а також в галереях і приватних колекціях в Україні та закордоном. 

Місце митця в загальнолюдськім культурнім процесі і його значущість саме на цім цивілізаційнім щаблі визначається кількістю нових знаків, які він вводить до мови образотворчості. Приблизно так, посилаючись зокрема і на Анрі Матісса, можна означити місію «справжнього» художника. І, якщо вважати культуру за величезну множину повідомлень, то це видається досить влучною сентенцією.

Мова візуального мистецтва, як і будь-яка інша, є системою знаків, інструментом комунікації, мислення, накопичення знань. І, дійсно, найпромовистішою виявляється творчість художника, який на винятковий кшталт висловлюється за допомогою багатопланових знаків – знаків-копій чи знаків-символів, знаків-ознак чи знаків-сигналів. Самобутнім образотворчим словником володіє й один з найупізнаваніших і, водночас, чи не найзагадковіших митців Придніпров’я – Сергій Алієв-Ковика. Художник у найповнішім розумінні цього поняття, «універсальний солдат» в лавах мистецьких, носій власного пластичного сленгу, продовжувач національних традицій, провідник народної міфосимволіки в світі образотворчості і, водночас, резидент сучасного мистецтва, творець «нового».

У якім із видів образотворчого мистецтва не працював би Сергій – він завжди лишається в одній площині. Точніше, в однім світі – у світі, умовно укладеному й вибудованому з розмаїття знаків: як наповнених індивідуальними смислами, так і «грубих» архетипних, інтерпретованих в різнім матеріалі, в різних техніках, в різних об’ємах.

З великою увагою і повагою, зі знанням справи ставиться митець до матеріалу як до тіла образотворчого висловлювання. Відтак різновидові його твори мають напрочуд природний, цілісний, довершений вигляд. Відтак стає неможливим розділення двох планів його «знакового письма» – плану змісту і плану вираження.

Книжкова графіка – окремий розділ творчої пристрасті Сергія Алієва-Ковики і чи не найяскравіший приклад зазначеного вище. Художник не просто береться за ілюстрування книжок, укладання альбомів, дизайн поетичних збірок, створення альманахів тощо. З Сергієвих рук виходить готова книга, що має неповторне обличчя, візуально окреслений характер, книга як витвір мистецтва, як викінчене цілісне художнє полотно. Це, певною мірою, теж творче висловлювання, «сніп» знаків, зав’язаних смислом. Накладання і возз’єднання меседжу інформаційного й меседжу образного.

Утім, якщо «книга» є фаховим вибором митця, то «самостійне» його захоплення глибоко народними або ж просто не надто популярними видами і техніками образотворчого мистецтва вражає ґрунтовністю підходу, «легкістю» освоєння матеріалу і дає неабиякий поштовх у справі розуміння графіки і живопису художника, їхніх лейтмотивних образів. 

Так, наша лялька-мотанка, окрім традиційного текстильного об’ємного втілення, у творчості Сергія закріпилася ще й в ролі потужного, дещо сакралізованого, монументального знаку-символу, образно виписаного вже площинно, абрисно, спрощено в живописних і графічних роботах. Часом же, формальний аскетизм, умовність, замкненість образу, енергетична від того його щільність пояснюється і захопленням художника малою пластикою за етнічними мотивами. Працюючи в камені та дереві, шануючи ці природні матеріали, Сергій відсікає зайве, звертається до правічних «матріархальних» і «патріархальних символів», вводить їх до сучасного мистецького ужитку. Мова тут, перш за все, про дерев'яні іграшки-пташки, ляльки-баби, свічники та інше. Подібні знаки-мотиви фігурують і у витинанках Сергія. Графічність, лаконічність і строгість цих образів доповнюється не надто характерним для цієї техніки доопрацюванням візуального вирішення: автор часто втручається в композицію пензлем, олівцем, пронизуючи зображення ниткою котрогось кольору, іноді вдається до накладання канви самої витинанки на якийсь підмальовок або сторінку тексту чи інший «чужорідний» аркуш. Відтак витинанки поруч із монументальністю центрального образу набувають певної надмірної, здавалося б, строкатості, яка, одначе, не забиває маси головних сакральних або символічних знаків. Це щось подібне до унікальних, поширених колись у передмістях Бухари, сюзане на ікаті (абровій тканині) – килимів, вишитих по вже візерованій тканій основі – суто простонародної знахідки узбецьких майстринь.

Ще однією власне «алієвською» родзинкою є його серія малої пластики «Комахи». Залізні прутики, химерно закручені митцем і скромно «тронуті» двома, рідше трьома, кольорами, набувають умовної форми, в якій не натуралістично, але вгадуються фігури комах. Кострубаті, «сухі» і жилаві, але об'ємні, вони, постаючи в реальнім просторі, все більше скидаються на вільно виведену, кручену, суцільну лінію на площині чистого аркуша – ніби «чорним по білому», ніби черговий графічний ключ: закарлючка – знак – образ.

Загалом, розглядаючи графіку Сергія Алієва-Ковики, помічаємо той самий момент примирення білого простору аркуша з грубою, часом нервовою, напруженою, часом нарочито незграбною, часом урваною, а часом віртуозно легко інтуїтивно виведеною різнотовщинною лінією. В зображенні художник звертається, здебільшого, до натури (пейзаж – мануйлівська серія, серії «Береги Дніпра», «Оріль…», портретні замальовки, nude), свідомо уникає копійної передачі реального простору, виводячи на чистій площині свої образи, ніби літери на аркуші – впевнено, «на чистову», безапеляційно. В цім, може, й криється дещо експресіоністична потужність малюнків митця.

Друкована графіка, хоч і є мистецтвом логічного порядку, все ж у виконанні Сергія теж є упізнаваною, наділеною характерними рисами. Численні чорно-білі дереворити автора свідчать про подібне освоєння робочої площини. Білі образи «виймаються» з чорного тла, або ж навпаки – чорний щільний образ займає своє місце поруч із активними білими прогалинами основи.

Подібно до найпервіснішого сприйняття – безкольорового – коли картинка світу сприймається лише у точках «сутички» світла та пітьми, діалектично закріпленого в нашій свідомості як «біле / чорне», авторські роботи дають нам до споживання ті ж художні знаки. Засічка – штрих, лінія. Дошка – аркуш. Знак – смисл. Тиражовані «персонажі» починають жити власним життям. Із серії в серію. Чого тільки вартий «Бестіарій», де поруч уживаються напрочуд милі, трохи примітивістські й наївно вирішені в образі, знайомі нам звірі із чудернацькими істотками, родженими уявою і рукою художника.

Опріч із заняттям графікою, дизайном, лялькою, скульптурою, витинанкою чільне місце в творчім регламенті Сергія завжди посідав і живопис.

Адже малювання безпосередньо кольором є також глибоко архаїчною формою спілкування, оборотом потужних масивів образотворчої лексики. Природною можливістю звернутися безпосередньо до першообразу – неусвідомлюваного образу у вигляді безпредметного або дуже умовно «опредмеченого» кольору. Позаяк не кожен зміст має візуальну форму. А колір – універсальна форма. Унікальний мовний знак. Чи не тому сміливо вирішений у кольорі, потужний експресивний живопис Сергія так збуджує наше несвідоме, резонує наше емоційне. Адже не завжди звична буденна «форма-ємність» заповнюється автором таким же звичним «зручним» кольором. Художник частіше користується тут особисто віднайденим «смислокольором». Це така своєрідна художня провокація. 

Тому фігуративний, здавалося б, живопис, сюжетні полотна видаються, на перший погляд, абстрактними. Найперше на реципієнта «знаскоку» діє активний колір, тоді – умовно означена форма, а тоді аж – укладена за смислом власне фігуративна композиція.

Самі ж фігури-моделі не є знаками-копіями. Навіть коли мова йде про написання натури або натюрмортних постановок. Форма теж залишається художньо осмисленою автором. Не натуралістично витончена, а десь спрощена, десь незграбна трохи, десь кострубата, десь умовно геометризована форма схожа часом на пластику. Митець ніби висікає своїх «героїв» з цілісного пружного кольорового масиву або ж ліпить з пластиліну, або вигинає з чорних «прутиків» абрисної лінії, такої характерної і для його графіки.

Така вже живописна природа Сергія Алієва-Ковики: колір виходить за кордони форми – йому тісно, композиція часто виходить за межі полотна (фігури щільно заповнюють ледь не всю можливу робочу поверхню, тісняться в периметрі полотна) – їй тісно, художник виходить за межі нашої «звички», межі буденного розуміння. Такий же діє механізм, як коли видимий світ насправді ж є частиною неосяжного оком більшого світу, а той у нескінченність Всесвіту вливається. І це притому, що останніми роками художник почав освоювати величезні (як для станкового живопису) формати. Полотно сприймається як частина довколишнього простору – не має ні підрамку, ні рами, подекуди проглядається «біле тіло» полотна, без підмальовка, що позбавляє роботи картинної глибини, і знову ж таки – «вивертає» зображуване назовні – до глядача. Так само й хист Сергія – справжнього «степовика» – ширший за фах, школу, стиль, напрямок і сам матеріал.

Живопис художника тематично розмаїтий. Це і пейзажі улюбленої теми опрацювання (степ (авторська серія «Степи»), українське село, поле, Дніпро (серія «Дніпрові береги»), це і жіноча натура (розлога серія «Оголені»), це і натюрморти, квіти, це і сюжетні композиції на біблійні мотиви, і серії, присвячені історичним, часом, тяжким сторінкам історії народу, це і «картини-мамаї», «картини-мотани» – «картини-тотеми», на глибоко народнім підмурку нарощені потужні промовисті образи. Саме життя цікавить автора. Від витоків, від неохопного позачасового (серії «Витини», «Мотани», «Мамаї» та інше) і до буденного, предметного, повсякчас «підручного» (до прикладу, серія «Вулична торгівля»).

Фото з архіву авторки